Байки Леоніда Глібова

Байки

Пропонуємо читати байки Леоніда Глібова, найвідомішого українського байкаря. Тут ви знайдете маленькі та великі твори поета, які подобаються не тільки дітям, а й дорослим.

Байки для дітей Леоніда Глібова знає кожен українець. Поет здобув широке визнання в українській літературі та написав більше сотні творів.

Байки Леоніда Глібова для дітей

Бджола і мухи

Хтось Мухам набрехав,
Що на чужині краще жити,
Що слід усім туди летіти,
Хто щастя тут не мав.
Наслухались дві Мухи того дива
(Про се найбільше Чміль гудів).
— Тут,— кажуть,— доля нещаслива,
Дурний, хто досі не летів!
Покиньмо, кумо, Україну,-
Нехай їй хрін!
Та помандруймо на чужину,
Аж до веселих тих долин,
Де доля кращая витає
І, може, плаче, нас ждучи…
Зими там, кажуть, не буває,-
Гуляй, безпечно живучи! —
Так одна Муха-цокотуха
Базікала з кумою вдвох,-
Коли поглянуть на горох —
Сидить Бджола та мовчки й слуха.
— Здоровенькі були! —
Обидві Мухи загули.-
От добре, що зустрілись з вами…
А нуте й ви збирайтесь з нами! —
На це Бджола сказала їм:
— Шкода! Я рідну Україну
Не проміняю на чужину,
Нехай се щастя вам самим.-
А Мухи разом задзижчали:
— Ось годі, не кажіть!
Жили ми тут — добра не знали,
Бодай би так не жить!
Не то пани, дурні селяни —
Усяке шкодить нам;
Щодня таке життя погане,-
Колись так буде й вам.
— Ні, я сього не сподіваюсь,-
Сказала їм Бджола,-
Мені шаноба скрізь була,
Бо я без діла не тиняюсь.
А вам —
Однаково, що тут, що там,
Ви ні на кого не жалкуйте;
Обридло тут — туди мандруйте
На втіху павукам.

Я про охочих до мандрівки
Давно сказать хотів:
Хто дома зледащів,
Тому не жаль домівки.
Діди мовляли їм колись:
Ідіте, ринде,
Куди інде,-
Нащо ви нам здались?
Там, може, вас не знатимуть,
То й риндою не зватимуть.


Билина

Сказав раз Кущ Билині:
— Билинонько! Чого така ти стала,
Мов рибонька в’яла:
Пожовкла, не цвітеш,
Живеш, як не живеш,
Твоя головонька от-от поляже?
— Ох, Кущику! — Билина каже.-
Я на чужині…

Хто щиро поважа родину,
Свій рідний край,
Тому не всюди рай:
Чужина в’ялить, як Билину.


Білочка

Пухнату Білочку до себе Лев прийняв,
Навіщо й як — того ніхто не знав,
Бо не довідались сороки-цокотухи;
Вони б усюди брехні рознесли,
Зробили б бугая із мухи:
“І так, і перетак, ми бачили, були”.
Дознався я, що Білочка служила,
Нічого не робила;
Було їй сказано: нікуди не втікать
І панову хандру потроху розважать.
Марудна служба, що й казати;
Аж жижки трусяться скакати,
А тут сиди, очицями моргай.
Наш вік біжить, не скажеш: потривай.
І Білочка свого діждала —
Старенька і беззуба стала;
Пора прийшла —
І службу відбула.
За те чумацький віз оріхів наділили;
Хоч слово панове справдили,
Аж любо глянути — оріх в оріх,-
Цілісінькую б зиму, дякуючи, їсти,
Та тільки що ж? Дивись на них:
Дали тоді, як нічим гризти.

Є приказка весела: їж,
Коли роток ще свіж,
А то, як прийде час, зов’яне,
Тоді ніщо вже не загляне.


Будяк і Васильки

Давно колись весела воля,
Гуляючи посеред поля,
Насіяла Васильків цілий лан.
Де взявсь Будяк, на пригорку розцвівся,
Пишається, неначе пан.
І просторікать заходився:
— Ой ви, Василечки, бадиллячко дурне!
Чи бачите мене?
Я вище вас, мене усюди видно,
Не тільки вам, усім завидно,
Красуюся, як в огороді мак,-
На те ж то я й Будяк! —
Василечки зашамотіли
І нічогісінько сказати не схотіли,
А він базіка знов: — На вас я подивлюсь —
І засміюсь;
Химерні ви, малі, мене ж усяке знає:
Червона голова, ще й медом припахає,
Та тільки зась! Мене
Ніякая скотина не нюхне! —
Не втерпіли Васильки, обізвались:
— Що ж будемо робить — такі вже повдавались!
А все ж таки і ми
Буваєм між людьми:
Світилочки нас на весілля просять,
Ще й стьожечками приберуть;
Нас на йордань зимою носять
І на кутю на покуті кладуть.
Ти через лад пишаєшся, Будяче;
Гляди, базікання ледаче
До лиха доведе…
Он-он косар іде!.-
Будяк спесиво подивився,
Ще більше розходився:
— Косар?! Нехай лиш вражий біс
Поткне свій простий ніс,
То й знатиме — варене чи печене,
На те колючки є у мене!-
Іде Косар і, може б, проминув,
Будяк його колючками шпигнув.
Розсердився козак — і замахнув косою…
Пропала чвань з дурною головою!
Василечки ростуть собі, цвітуть,
Їх гріє сонечко, і вітрик їх гойдає,
І нічка тихая росою умиває;
Кругом, як рай: і бджілочки гудуть,
І пташечки, радіючи, співають,
Трудящу долю звеселяють,
І всім дарма,
Що Будяка на пригорку нема.

Давно на світі ходить рада,
Що гріх пишатися і других зневажать,
А треба пам’ятать:
Хто вище злізе, дужче пада.


Вареники

Веселий господар Дем’ян
Любив гостей на бесіду скликати.
Він був багатший від усіх селян,
Всього доволі мав, було чим шанувати.
Вподобався йому найбільше Клим,
Земляк хороший, що й казати,
На все умів розумну раду дати,
Усі дружили з ним.
Прийшов він раз обідать до Дем’яна,
А у Дем’яна страва добрая була:
І маслечко, і сало, і сметана,-
Гаразд, як кажуть, піч варила і пекла.
Поставили на стіл вареників макітру
І пляшку — свашку всіх мирян.
— А нум, мірошнику, молоть без вітру,-
Сказав, шуткуючи, Дем’ян.-
Попереду підмажемо колеса,
Щоб млин не торохтів
І шестірня довготелеса
Не дряпала боків.-
Всесвітня свашка поклонилась,
І чарочка перчівочки вродилась.
— Ну, по сій мові,— каже Клим,-
Дай, боже, здрастувать усім! —
І прийнялись мірошники молоти:
Дем’ян кладе, а Клим товче;
Від дружної роботи
Аж маслечко по бороді тече.
— Ох, важко! — Клим сказав.— Перемололи дуже,
Не лізе більше, кіш малий…
— Ану,— озвавсь Дем’ян,— потіш мене, мій друже!
Ось глянь, вареничок бокастенький який…
— Хіба один…— промовив Клим ліниво,
Посилкувався і змолов.
— От бач, один проліз щасливо —
Ну, ще! — Дем’ян благає знов.
— Ой, схаменися, друже милий! —
Аж стогне Клим.— Немає сили,
Я намоловся досхочу…
Не силуй, братику, бо утечу!
— Нехай наш ворог утікає! —
Дем’ян товче своє.-
Он на весіллі тісно як буває,
А прийде старшина — і місто є…
Щоб вовка ми у лісі не боялись —
Голубчику, ковтни ти старшину!.-
Мірошники зареготались.
— Для тебе,-каже Клим,— ковтну.-
І ще ум’яв один вареник.
— Ну, се вже,— каже,— побіденик,
Всі заставки запер,
Хоч хто не влізе вже тепер.
— А може, хоч звершечку ляже? —
Дем’ян йому лукаво каже,
Вареничок узяв
І на тарілочку поклав.
— Послухай,— каже Клим,— ти справді
вже глузуєш!
Схотів, щоб я п’ятами накивав?.
— Тривай! — гуде Дем’ян.— Недобре шеретуєш!-
І хапнув Клима за рукав…
Схопився Клим і дременув із хати
І у Дем’яна годі гостювати.
І переказував Дем’ян, і сам просив,
А Клим і слухать не хотів.

Се байка вам, писаки,
Письменства рідного невдатні раки!
Не пхайте через лад тулеників своїх,
Коли не хочуть їх,
Коли, мовляв, дороги їм не гладять,
Бо часом і вони завадять
І одіб’ють мирян,
Як ті вареники, що пхав Дем’ян.


Ведмедик

На муріжку, серед двора,
Гуляла дітвора;
Гостинчики переглядала,
Що матінка понадавала.
— Нум у ведмедика гулять! —
Сусідній Хлопчик став казать.
— Нум, нум! — всі почали кричати.
— Ведмедиком лежати буду я,-
Вигадує Хлоп’я,-
Гарчатиму на вас, мов хочу похапати,
А ви кажіть мені: “Ведмедику, цить, цить!”
У рот гостинчики потрошечку кладіть.-
Послухали, усі докупи збились
І у ведмедика гуляти заходились.
Лежить Ведмедик і гуде,
А дітвора у рот йому кладе
Потрошку та по половинці,
Пооддавали всі гостинці.
— Тепер ви кидайтесь Ведмедика побить,-
Навчає Хлопчик,— віточки беріть! —
І діти віточки побрали,
Ведмедика ганяти стали.
Ведмедик хитрий скік та скік,
Туди-сюди і, сміючись, утік.
Ведмедика нема, гостинчики пропали,
І діти матері жаліться стали:
— Ведмедик, мамо, обдурив,
Гостинчики поїв…-
А в оченятах слізочки блищали…
— А нащо ж ви йому давали? —
Сказала мати їм,-
Так вам і слід, дурним:
Ото з дурлигою не знайтесь
І у ведмедика не грайтесь!

Так іноді і ми, як дітвора,
Дурієм, ніде правди діти:
Ведмедикам надаємо добра,
А самі плачемо, як діти.


Ведмідь-пасічник

У темнім лісі, за горами,
Зібравсь усякий звір:
Вовки, лисиці з ховрахами,
Зайці дурні, шкодливий тхір
І ще там деяких чимало
Безпечно в лісі панувало.
Була і пасіка у них…
Нехай, мов, люди не гордують,
Що тільки все вони мудрують
У хуторах своїх!
От радиться громада стала —
Кому б то пасічником буть?
Лисичка зараз і вгадала:
Ведмедика кликнуть!
Послухали і по-дурному
Постановили, іцо нікому
Так не впадає, як йому.
Не то розумний — дурень знає
І скаже світові всьому,
Як скрізь Ведмідь той мед тягає, —
Так де тобі! І не кажи,—
Себе, мов, стережи!
Почав Ведмідь хазяйнувати,
У пасіці порядкувати:
Щодня він мед тягав
Та в берлозі ховав.
Дознались, кинулись до його —
І меду не знайшли нічого…
До суду потягли,
Прогнали злодія старого
Та ще й приказ дали:
Заперти бісового сина
На цілу зиму в берлозі.
Ведмедику лиха година:
Зарився у лозі,
Дарма, про все йому байдуже,
Лежить та ласує медком.
“З тобою,— дума,— милий друже,
Нам тільки й жити двом”.

Таких Ведмедів на приміті
Ще трохи є у нашому повіті.


Вередлива дівчина

Була собі Галя,
Дівчинонька-краля,
І багата, і вродлива,
Тільки дуже вередлива,-
Усякому зась.
Вона теє знала
І скрізь щебетала,
Як та пташка на просторі:
“На те,— каже,— щука в морі,
Щоб трусивсь карась”.

Багатая доля,
Веселая воля,
Одна стежечку топтала,
Друга тирлич розсипала,
Куди вона йшла.
“Труси мене, хлопче,
Козаче-молодче,
Щоб намистечко бряжчало!” —
Так їй щастячко співало,
Як була мала.

Не все ж дівувати,-
Сватів стали слати;
Чорнобривка гордувала,
Гарбузами наділяла,
Соромила всіх:
Той не до любові,
Не так вуси, брови,
Той носатий, той кирпатий.
Той невдатний, небагатий.-
Не треба таких!

Весна за весною
Летіли стрілою,
Дівчинонька ряст топтала,
Загулялась, не вгадала,
Як стала марніть.
Гульня відцуралась,
З журбою спізналась,
І частенько серед ночі
Стали плакать карі очі
І серденько нить.

Чи куди б летіла,
Чи кого б просила,
Що почати, що робити,
Як самотній в світі жити,
Не знала сама.
У віконце гляне,
За ворітьми стане,
Щоб розважить свою тугу,
Чи не йтиме козак з лугу —
Нема та й нема.

Колись був слідочок —
Засипав пісочок,
Була стежечка горою,
Та глухою лободою
Вона заросла.
Сиділа, сиділа
Та й наворожила —
І якраз після Михайла
За якогось шкандибайла
Насилу пішла.

Дівчатоньки-діти,
Рожевії квіти!
Я вигадав вам брехеньку,
Щоб головку молоденьку
Звеселить на час;
А ви собі смійтесь,
За вітром не війтесь,
Щиро правдоньку шануйте
І не дуже вередуйте,-
Будуть люди з вас.


Веснянка

— Весна прийшла!
Тепло знайшла! —
Кричать дівчатка й хлопчики.

— Цвірінь-цвірінь!
Журбу покинь! —
Клопочуться горобчики.

Приліз дідок,
Зліз на горбок,—
У хаті буть не хочеться.

Тепляк дмухнув,
Крилом махнув,
По бороді лоскочеться.

Все ожило,
Все розцвіло,
І рій дітей привітненьких

На той горбок
Несе вінок
З фіалочок блакитненьких.


Вівці та Собаки

Один заможний господар
Надумався Вовків злякати.
“Що,— каже,— той вівчар
Собак дві сотні назбирати!”
Здається б, і гаразд було:
Вовки полохать перестали,-
Так друге лихо підросло:
Свої Собаки шкодить стали.
Аж жаль бере, як розказать:
З Овечок перше вовну драли,
А далі м’яса забажали
Та й ну щодня Овець качать.
До осені звели отару…
Зосталось, може, з пару,
Та й тих упорали під темну ніч,
Щоб більше не кортіло.

На се коротка річ:
Дурний порядок — дурне й діло.


Вівчар

Був на селі Вівчар Тарас;
Він панових овечок пас.
Став мій Тарас чогось журитись:
Сидить, голівоньку схилив,
А панові боїться похвалитись,
Щоб пан не бив.
— Чого ти, брате, світом нудиш? —
Питаються його.
— Ох, братці! Лишенька мого
Абияк не відбудеш…-
От став хвалитись він, що є в болоті Вовк
І, на лихо йому, хапає овечок…
— Що ж, брате, будемо робити,-
Ще й не таке нам діє Вовк!
А пан за віщо буде бити? –
Гуртом вони до пана всі пішли,
Усе по правді розказали.
Звелів їм пан, щоб Вовка стерегли
І, коли можна, щоб піймали.
Пильнують Вовчика, нема коли й заснуть,
А Вовка щось нема й не чуть…
Чого ж се так, що у Тараса часом
Буває добрий борщ із м’ясом
Та з начинкою пиріжки?
Дурні дядьки!
Ні один з вас не розчовпає!
Який там в біса звір!
На Вовка тільки поговір,
А овечок Тарас хапає!


Вовк і кіт

В село із лісу Вовк забіг…
Не думайте, що в гості, братця!
Ні, в гості Вовк не забіжить;
А він прибіг, щоб де-небудь сховаться;
Проклятий люд з собаками настиг…
І рад би Вовк в які ворота вскочить,
Та лишенько йому,— куди не поглядить —
Усюди Вовченька недоленька морочить,-
Хоч сядь та й плач;
Ворота, як на те ж, кругом усі заперті,
А дуже Вовкові не хочеться умерти
(Бо ще він не нажився, бач!),
А гірше од людей — од видимої смерті…
Коли глядить —
На загороді Кіт сидить,
На сонечку мурликає-дрімає.
Підскочив Вовк і до Кота мовляє:
— Котусю-братику! Скажіть мені скоріше,
Хто із хазяїнів отут усіх добріше?
Я хочу попрохать, щоб хто мене сховав
На сей недобрий час. Я б у пригоді став!.
Чи чуєш гомін той? За мною то женуться!.
Котусю-батечку! Куди ж мені поткнуться?.
— Проси мерщій Степана,
Він добрий чоловік,— Кіт Вовкові сказав.
— Так у його я вкрав барана.
— Ну, так навідайсь до Дем’яна.
— Е, і Дем’яна я боюсь: Як тільки навернусь,
Він і згадає поросятко.
— Біжи ж, аж ген живе Трохим!
— Трохим? Боюсь зійтися з ним:
З весни ще злий він за ягнятко!
— Погано ж!. Ну… а чи не прийме Клим?
— Ох, братику! Теля я в його звів!
— Так ти, бачу, усім тут добре надоїв,-
Кіт Вовкові сказав,-
Чого ж ти, братику, сюди і забігав?
Ні, наші козаки ще з розуму не спали,
Щоб Вовка од біди сховали!
І так-таки ти сам себе вини:
Що, братику, посіяв, те й пожни!


Вовк і лисиця

Лисиця десь м’ясця дістала.
Тихесенько прибігла під стіжок —
Ум’яла більшенький шматок,
А менший у сінце сховала
На другий раз, бо нужду знала;
Сама ж спочити прилягла…
Воно годиться, попоївши;
Не молода-таки й була,
Натомиться, всю ніч ходивши…
Аж ось — у гості Вовк біжить.
“От,— дума,— і лягла спочить!”
Добридень, кумо! — Вовк гукає.-
Той спить, хто щастя має!
От, кумо, лишенько мені
У сій поганій стороні:
Никав всю ніч, аж утомився —
Та й що ж! Ніде не поживився!
Чи до кошари підберусь —
Боюсь!.
Вівчар не спить, в сопілку грає…
Таке-то кум твій щастя має.
А їсти, кумо, аж-аж-аж!
Цілісіньку б із’їв корову! —
Кума ж
На сюю жалібную мову
Так каже кумові свому:
— Сердешний куме! Ну й чому
Ти не прибіг до мене вранці?.
Отут не козаки живуть — поганці!
Мабуть, їм ніколи й заснуть;
Усе так пильно стережуть,
Що треба гаспидського митця,
Щоб обдурить та поживиться!.
Поїж сінця…-
А Вовчик не про сіно дума;
Коли б йому шматок м’ясця!
— Ні,— каже він,— спасибі, кумо! —
Та й з тим голодний лицар мій
Пішов додому сам не свій.

Оце ж то теє: на, небоже,
Те, що мені не гоже.


Вовк і мишеня

На полі Вовк овечку взяв,
Потяг сердешную в діброву —
Не на розмову,-
А щоб із’їсти: він бажав
М’ясця свіженького давненько.
От взяв овечку, обідрав,
Як знав,
Та й заходився хорошенько
М’ясце під дубом уминать,-
Аж на зубах кістки хрущать.
Їв Вовчик, їв — аж утомився;
Гаразденько удовольнився,
А все-таки всього не з’їв:
“Нехай вже,— каже,— другим разом”.
М’ясце травицею прикрив,
А сам спочинуть ліг тим часом.
Неначе пан який — лежить…
А Мишенятко під вербою
Почуло, що м’ясце пахтить,
Та й крадеться поміж травою
(Яке мале, а вже хитрить!)…
От помалесеньку підкралось,
Взяло м’ясця та у дупло й сховалось.
Угледів Вовк, дарма що спав,
І на ввесь гай гукать зачав:
— Ой ненечко! Рятуйте! Поможіте!
Ловіте злодія, держіте!
Добро моє покрав!

Я в одному селі по ярмарку гуляв
Та й бачив диво:
Якийсь там становий хвинтив спесиво
Біля чумацьких хур.
Чого він там никав — усі на вус мотали…
От якось у його тарані в’язку вкрали,
А він гукає: “Пробі! Калавур!”


Вовк та ягня

На світі вже давно ведеться,
Що нижчий перед вищим гнеться,
А більший меншого кусає та ще й б’є —
Затим що сила є…
Примір не довго б показати,
Та — цур йому! Нащо чіпать?..
А щоб кінці як-небудь поховать,
Я хочу байку розказати.
Улітку, саме серед дня,
Пустуючи, дурне Ягня
Само забилося до річки —
Напитися водички.
От чи пило, чи ні — глядить:
Аж суне Вовк — такий страшенний
Та здоровенний!
Та так прямісінько й біжить
До бідного Ягняти.
Ягняті нікуди тікати;
Стоїть, сердешне, та дрижить…
А Вовк, неначе комісар, кричить
(Він, щоб присікаться, знайшов причину):
— Нащо се ти, собачий сину,
Тут каламутиш берег мій
Та квапиш ніс поганий свій
У чистую оцюю воду?
Та я тобі за сюю шкоду
Ти знаєш, що зроблю?..
Як муху, задавлю!
— Ні, паночку,— Ягня йому мовляє,-
Водиці я не сколотив,
Бо ще й не пив;
А хоч би й пив, то шкоди в тім немає,
Бо я стою зовсім не там,
Де треба пити вам,
Та ще й вода од вас сюди збігає…
— Так себто я брешу? — тут Вовк йому гукнув. —
Чи бач! Ще і базікать стало…
Такого ще поганця не бувало!..
Здається, ти й позаторік тут був
Та капості мені робив… Тривай же!
Ти думаєш, що я забув?
— Помилуйте! — йому Ягнятко каже,-
На світі я ще й году не прожив.
— Так брат твій був.
— Нема братів.
— Так, може, батько,
Коли не дядько…
Або ж хто-небудь з ваших був…
Хіба не знаю я, не чув,
Що ви усі мене б із’їли,
Якби вловили?
Собаки й вівчарі твої,
Усі ви — вороги мої:
Од вас мені життя немає…
Ще мало я терпів?
— Так чим же я вам досадив? —
Ягнятко, плачучи, питає.
— Цить, капосне! Либонь, не знає…
Ще й огризається, щеня!
Що ти за птиця?! Ти — Ягня!
Як сміло ти мене питати?
Вовк, може, їсти захотів!..
Не вам про теє, дурням, знати! —
І —Вовк Ягнятко задавив…
Нащо йому про теє знати,
Що, може, плаче бідна мати
Та побивається, як рибонька об лід:
Він Вовк, він пан… йому не слід…


Гава і лисиця

Літаючи по дворах, Гава
Шматок ковбаски добула;
Хоч кажуть, що вона дурна роззява,
А до крадіжки здатная була.
От узяла та й полетіла,
Щоб недалечко, у ярку,
На самоті поснідать до смаку:
Усе було, ще ковбаси не їла.
“Спасибі,— думає,— розумним головам,
Що в світі потрудились,
Усячину робить навчились;
Поміж людьми, як кажуть, добре й нам:
Що-небудь можна роздобути”.
Не вспіла Гава носом ткнути,
Аж і Лисичка тут стоїть
І жалібно квилить:
— Голубко-кумонько! Тебе я ждала-ждала,
Аж плакала, як виглядала,
Щоб голосочок твій почуть,
Хоч на хвилиночку про горенько забуть…
Ти, може, серденько, того й не знаєш,
Як гарно, любо як співаєш —
І соловейко так не втне…
Розваж хоч трошечки мене! —
Прийшлось роззявитись дурному горлу:
— Кра! кра! — а ковбаса додолу,
Лисичка хап — і у кущі мерщій,-
Оддячила кумі своїй!
Прокракала роззява, огляділась —
Чортма куми і снідання нема…
— А щоб ти,— каже,— подавилась,
Лукавая кума!
Прилащиться підлиза хоч до кого:
Солодкії слова
Приманюють великого й малого,-
То вже така дурниця світова;
Про се розумні знають люде,
Та що ж ви будете робить:
Хто маже — не скрипить,-
Так, мабуть, і довіку буде.


Гадюка і ягня

Під дубом у гаю жила Гадюка,
Непросипуща злюка:
Усе було сичить-сичить.
Щоб кого-небудь укусить.

Мале Ягнятко там гуляло;
Скік-верть, сюди-туди —
Та якось під той дуб і доскакало,
Не сподіваючись біди…

Гадюка кинулась та й укусила, —
От так, як бач,
Безвинного занапастила.
Ягнятко в плач,

А потім на травицю впало:
— Ох, за що ж, за що? — простогнало..
А бісова Гадюка знов сичить:
— Щоб тут гулять не сміло!

Ти, може, затоптать мене хотіло,
Вас треба вчить! —
Ягнятко більше не озвалось…
На світі нажилось, награлось…
Затихло… спить…

Колись і між людьми чимало
Таких ягнят попропадало.
Тепер гадюкам час сказать:
Минулися вже тії роки,
Що розпирали боки,-
Дай, Боже, правді не вмирать!


Хто розмовляє

“Ой я бідна удовиця, —
Стала хникать жалібниця, —
Он калина, — їй не так!
Кажуть, пісні їй складають,
А про мене забувають,
І ніхто ніде ніяк!..”
“Стій лиш! Слава не брехуха, —
Обізвалась джеркотуха,
Розбирає, що і як!
От я славі догодила,
Кашку діточкам варила,
А тобі не вдасться так”.


Жук і бджола

Був ясний день, веселая година;
Раділи і садок, і поле, і долина;
Під лопухом у ямці Жук сидів
І сам собі тихесенько гудів,
Що день йому обрид, кругом усі товчуться,
Що дуже сонечко і світить, і пече:
І гаряче, і боляче,
І боязко йому, сліпуючи, поткнуться,
Бо день не на добро, а на лихо зведе…
Аж дивиться — Бджола між квітами гуде,
То на одну присяде, то на другу.
Щоб трошечки свою розважить тугу,
Жук, сміючись, озвавсь: — Здоровенька була!
І добренько, що в гості прибула;
А що, комашечко, ще долю веселеньку
Потішимо, не помремо?
— Хвалити бога, живемо
І діло робим помаленьку,-
Бджола промовила йому,-
Ти ж не летиш чому?
Побачив би, як все цвіте, радіє.
— Не хочу,— каже Жук,— і голова здуріє,
Аж зелено в очах від сонечка того;
Нам краще, як нема його,
І хоч би не було — байдуже…
Тобі я, Бджілочко, дивуюсь дуже
І, коли хочеш, раду дам:
Умієш мед робить — і знай свою науку,
А то ще нате, мов, і вам,-
Чому не брать таку солодку штуку!
Цікава дуже ти, нічого не минеш,
Усяку квіточку перебереш,
І треба, і не треба,
Коли б змогла, поперлась би до неба.
— Змолов ти, Жучку, недоладну річ,-
Бджола йому сказала,-
Твою головоньку покрила темна ніч,
І світу божого вона не розпізнала.
Турбуються усі, турбуюся і я,
Нехай там буде капля і моя,
Нехай і Бджілку люди знають
І божу мудрість величають…
Що ж, Жучку, досі ти
Добув у темноти?
Собі нічого і нікому;
Цілісінькую ніч гайсаєш по-дурному,
А блисне світ — ти лобом у вікно,
Не розуміючи, нащо і що воно…
Шкода з тобою розмовляти,
Даремно час теряти,-
Ти — Жук, а я — Бджола,
Прощай! — і загула.
— Куди тобі! Яке казання вдрала,-
Промовив Жук.— Розумна дуже стала!

Так недотепний, темний чоловік
Недолюбляє ясної освіти,
Бо, як той Жук, до темноти привик;
А дай йому хоч зернятко просвіти,
Не буде він, як Жук, гудіти,
У його загуде, як Бджілочка гула,
Розумна правда і хвала.


Зимня пісенька

…Зимонько-снігурочко,
Наша білогрудочко,
Не верти хвостом,
А труси тихесенько,
Рівненько, гладесенько
Срібненьким сніжком.
Ми повибігаємо,
Снігу накачаємо
Купу за садком;
Бабу здоровенную,
Уночі страшенную,
Зліпимо гуртом.
Зробим очі чорнії,
Рот і ніс червонії —
Буде, як мара.
День і ніч стоятиме,
Вовка проганятиме
Від свого двора.
Зимонько-снігурочко,
Просимо, голубочко,
Щоб мороз стояв,
Бабу товстобокую,
Відьму вирлоокую,
Пильно доглядав.
Гляне ясне сонечко
В весняне віконечко —
Бабу припече;
Де й мороз той дінеться,
Геть від баби кинеться,
З ляку утече!
Баба буде плакати,
Будуть сльози капати,
Знівечать кожух;
Голова покотиться,
Баба заколотиться
І в калюжу — бух!
Висохне водиченька,
Виросте травиченька,
Розцвіте садок,—
Ми тоді весняночку
Приберем в вінок.
Подаруєм квіточку,
Із васильків скрипочку —
Грай, серденько, грай!
Звесели і воленьку,
І трудящу доленьку,
І весь рідний край.


Зозуля і півень

— Як ти співаєш, Півне, веселенько…
— А ти, Зозуленько, ти, зіронько моя,
Виводиш гарно так і жалібненько,
Що іноді аж плачу я…
Як тільки що почнеш співати,
Не хочеться й пшениченьки клювати,-
Біжиш в садок мерщій…
— Тебе я слухала б довіку, куме мій,
Аби б хотів співати…
— А ти, голубонько, ти, кралечко моя,
Поки співаєш на калині,
То й весело мені, і забуваю я
Свою недоленьку, життя своє погане
Та безталанне…
А тільки замовчиш
Або куди летиш,-
Заниє серденько, неначе на чужині…
І їстоньки — не їм, і питоньки — не п’ю
Та виглядаю все Зозуленьку мою.
Як гляну на тебе — така ти невеличка,
Моя перепеличко,
А голосочок-то який!..
Тонесенький, милесенький такий…
Куди той соловей годиться?
— Спасибі, братику, за добреє слівце.
Як не кохать тебе за це?..
І ти виспівуєш, неначе та жар-птиця;
І далебі, що так,— пошлюся я на всіх.-
Де взявся Горобець, підслухав трохи їх
Та й каже: — Годі вам брехати
Та одно другого знічев’я вихваляти! —
Пурхнув — та й був такий.

За що ж,— хто-небудь попитає,-
Зозуля Півня вихваляє?
За те, що Півень годить їй
Та потакати добре вміє:
Рука, як кажуть, руку миє.


Котилася тарілочка

Котилася тарілочка
По крутій горі,
Забавляла любих діток
У моїм дворі.
Нам тієї тарілочки
Чому не любить —
Хорошая, золотая
І як жар горить.
Прийшла баба — сама чорна
І чорний жупан,—
Заховала тарілочку
У синій туман.
Постихали співи й жарти
У дворі моїм;
Золотої тарілочки
Стало жаль усім.
Зачинився я у хаті,
У віконці став
І про тую тарілочку
Співати почав:
“Туманочку, туманочку!
Поклонись зорі,
Покоти нам тарілочку
По нашій горі…”
Де не взявся із-за лісу
Невідомий птах,
Довгохвостий, гостроносий,
На восьми ногах.
Я — на піч та у куточку
Зігнувсь, притаївсь
І, щоб птах той не надибав,—
Ряденцем укривсь.
Навіжений птах літає,
Не найде ніде
І тонесенько виводить:
“А де дідок, де?”
Закричав горлатий півень
І прогнав мій страх,
Я зрадів — і не побачив,
Де той дівся птах.

Золотую тарілочку
Всі знають давно:
То на небі сонце ясне,
На весь світ одно.
Чорна баба — нічка темна:
Із давніх-давен
Покриває все на світі,
Як погасне день.
Заховався, шуткуючи,
Дідусь-господар,
Щоб не зразу догадались,
Що той птах — комар.


Лебідь, щука і рак

У товаристві лад — усяк тому радіє;
Дурне безладдя лихо діє,
І діло, як на гріх,
Не діло — тільки сміх.

Колись-то Лебідь, Рак та Щука
Приставить хуру узялись.
От троє разом запряглись,
Смикнули — катма ходу…
Що за морока? Що робить?
А й не велика, бачся, штука,-
Так Лебідь рветься підлетіть,
Рак упирається, а Щука тягне в воду.
Хто винен з них, хто ні — судить не нам,
Та тільки хура й досі там.


Лев і комар

Десь там, не в нашій стороні,
Під височенною горою,
Серед діброви в гущині
Вечірньою добою,
Поївши добре, Лев лежав
І гордовито поглядав.
Здоровий сам, кудлата грива,
На пиці широченний ніс,-
Не тільки миша полохлива,
Злякався б навіть і сам біс.
Близенько на вербі Комарики дрімали,
Тихенько нічки дожидали.
Один Комарик молодий
Розхвастався перед старими:
— Он,— каже,— як розтягся біс рудий!
Господарюв над дурними,
Бо нікому його провчить…
От я ні кришки не боюся,
Аж сміх бере, як подивлюся,
Що перед ним усяка твар тремтить.-
На се озвавсь Комар старенький:
— Гай-гай! Раденький, що дурненький!
Дурне й базікання твоє;
Лев — сила, пан на всю діброву,
Захоче — і хвостом уб’є
Не тільки комара — корову.-
Комарик молодий своє дзинчить:
— Мене не настрашить,
Нехай хоч як хвостом молотить;
Нехай він сім корів покотить,
А я от зараз полечу,
Дам йому лиха до плачу.-
Комарик молодий спустився
І дратувати заходився.
Лев головою покрутив;
Комар йому на лобі сів,
Лев лапою тернув по пиці,
Бо вже були такі дурниці;
Комар круть-верть — на ніс присів,-
Лев клацнув, не вловив;
Комар ще гірше умудрився
І в усі опинився.
Схопився Лев, хвостом крутнув,
На всю діброву кашлянув,
Аж галки крику наробили,
У лозах десь вовки завили
І пугач пугать став;
Повитріщались з ляку сови,
І бідний зайчик драла дав
Аж на кінець діброви,-
А в’їдливий Комар своє робив.
Лев і стрибав, і по траві качався,
І у кущі ховався,
Із сили вибивсь, аж упрів,
Не знав, що діяти з собою…
Комар сховався, Лев упав
І довго, лежачи, стогнав,
Неначе воював з великою бідою.
А на вербі сміються угорі
Ледачі Комарі.
— Ну, молодець! — гукнув Комар старенький,-
Утяв! Дарма що молоденький!

Химерна баєчка пригодна і для нас:
Чого, подумаєш, на світі не буває!
Маленьке лихо в інший час
І значним людям докучає.


Лев і вовк

Лев уминав за сніданням ягня.
Побіля його в’їдливе щеня
Вертиться та й вертиться,-
Все моститься, щоб поживиться.
От якось-то й одважилось вхопить
Шматок м’ясця, щоб не кортіло.
Лев бачить, що воно зробило,
Та змилосердився — мовчить,
Бо у щеняти
Якого розуму питати?.
Побачив Вовк (він недалечко був)
Та й дума: “Лев, мабуть, дурненький
Або ж на старість силу збув,
Що став такий плохенький;
Коли щеня не задавив —
Мене не займе й поготів!”
От квапить лапу до м’ясива…
Як скочить Лев — аж диба стала грива…
На Вовка бідного насів —
Давив його, крутив…
Та й каже: — Се тобі за теє,
Щоб не дививсь ти на щеня,
Бо не щодня бува бридня;
Воно дурне ще, молодеє,
А ти вже, Вовче, не щеня!


Лев і миша

Старенька Миша горювала:
Їй ніде, бідній, було жить,
Головоньки на старість прихилить;
Сама собі по світові блукала…
Діток нема: були колись —
Теперечки по світу розбрелись,-
Одним одна зосталась мати.
Пішла вона звичайненько прохати,
Щоб Лев в дуплі дозволив їй,
Самотній та старій,
Хазяйство завести маленьке
Біля їх милості близенько.
— Хоч сила всім страшна твоя,
Хоч пан ти,— каже,— між панами,
Та хто зна, що ще буде з нами:
В пригоді, може, стану й я…
— Хто? Ти? — Лев заревів.— Така погана?
Мене, такого пана,
Сюди задурювать прийшла?.
Пішла!
Бач, теревені розпустила!
Тікай, поки ще ціла! —
Злякалась Миша та притьмом
Поміж травою, лопушком
З переполоху почухрала —
Туди-сюди— й з очей пропала.
Раз Лев пішов поживи розглядать
Та у тенета якось і піймався.
Рвонув він раз — тенета не тріщать;
Удруге, втретє — ні… Вже як не силкувався
Як не ревів,
Як не вертів,
А все-таки не вивертівсь — зостався.
Прибігли люди, узяли
Зв’язали бідного та й повезли
По ярмарках в залізній клітці
На диво світові всьому
(Видно, були німецькі митці!).
Прийшлося гірко бідному йому…
Згадав про Мишу, що вона казала,
Та й дума плачучи: “Якби вона була,
Загинути б мені, дурному, не дала;
Тенета б всі попрогризала…
І я б гуляв оце в зеленому гаю,
Мов у раю…”
А сам, сердешний, слізоньки ковтає:
Є каяття, та вороття немає!

Скажу я, люди добрі, й вам
(До казки приказка годиться,
Хоч і панам):
Не плюй в колодязь: пригодиться
Води напиться.


Лисиця і виноград

Прибігла раз Лисичка у садок;
Вподобавсь дуже їй привітненький куток —
І гарно погулять, і любо подивиться,
То тим, то сим там можна поживиться.
Глядить —
На тичках виноград висить,
Густесенько, аж тички нахиляє.
“От,— дума,— снідання смачне;
Усяка ягідка неначе привітає,
Неначе каже: їж мене”.
Та от біда яка: відкіль вона не гляне,
Де не зопнеться — не достане;
Облизує роток —
Хоч би десяток ягідок.
— Бач,— каже,— люди як хитрують,
Неначе носом чують…-
А на вершечку поравсь Горобець:
Усюди він, проворний молодець,
Примазаться уміє на дурничку,-
На те вже вдавсь.
Побачив він Лисичку
І зараз обізвавсь:
— Здоровенька була, Лисичко!
Поласуй з нами, молодичко!
А виноград же то який!
У вашому гаю не виросте такий!.-
Лисичка думає: цвірінькало ти сучий,
Без тебе знаю я…— Ні,— каже,— нам не йде,
Кислючий-прекислючий —
Оскома нападе! —
Розсердилась вона і подалась додому,
Жалкуючи, що бігла по-дурному.

Так завидющий чоловік
На брехні верне свій язик;
Чого не втне чи не достане —
Усе погане.


Мишача рада

Задумала Мишва вчинить велике діло,
Щоб слава загула про них
По всіх усюдах, щоб вдивило
Не то людей — котів дурних.
Мишей до біса назбігалось.
Чимало й Пацюків зібралось,
Старих і молодих.
От в кухві тій, що з борошном стояла,
Уся громада посідала —
Розслухать, що і як.
Найстаршенький Пацюк мовляє так:
— Оце зібрались ми, панове громадяни,
Про от що розсудить:
Пора б і Мишам в світі жить
Так, як живуть усі миряни.
А для того нам треба положить:
Щоб був порядок в кожнім ділі —
Збирати раду щонеділі…
Чи так, чи, може, як?.
— Розумне діло! Так, то й так!.-
Гукнула разом вся громада.
— А щоб була доладна рада,-
Старий Пацюк кричить,-
Закон постановить:
Пускать на раду всіх хвостатих,
А куцих не пускать,
Бо хто бував в руках проклятих,
З того добра не ждать!
Чи так? Рішайте, коли чули!.
— Так тому й буть! — усі гукнули.-
Так!. Куцих не пускать!.-
Мишва таку приміту знає:
У кого довший хвіст — той розум більший має
А хто свій хвіст ізбув,
Той дурнем всюди був —
Чи то в якій-небудь пригоді,
Чи на війні, чи у поході.
От через тиждень, в темну ніч,
Справдилась Пацюкова річ:
Була між ними перша рада.
Зібралася як слід уся громада;
Посіли, гомонять…
Аж гульк — і куций є між ними…
Ну що його робить з дурними?
Ну як утерпіть — не сказать?.
Пацюк углядів молоденький —
Та зараз дядька штовх тихенько:
— А що ж се,— каже,— як се так?
Відкіль се взявся неборак?
Чому ж йому ніхто не вкаже?
Та се вже, справді, сором, глум!.
— Цить, язикатий! — дядько каже.
Бо то ж мій кум…


Осел і соловей

Раз у вишневому садочку
Лежав Осел у холодочку.
Побачив він між рястом Солов’я
І став йому гукати:
— Здоров, співун! Насилу вглядів я;
Який маленький ти, а кажуть, що горлатий.
Ану, лишень, утни!
Казали у дворі індики,
Що ніби ти співать мастак великий,
Чи, може, брешуть, вражії сини?
Ану, нехай і я почую,
Яку там пісню ти вдереш —
Веселую чи жалібну якую;
Тут сила не в тому — яку, а як утнеш!.-
І Соловей почав співати;
Лунає пісенька на ввесь садок;
Лежить і слуха дурень головатий,
Неначе справді знає прок.
А Соловей аж горло надриває
І на всі заставки співає:
Щебече, і свистить,
І тьохкає, і торохтить.
На що вже горобці — і ті попритихали
І прислухаться стали.
Замовк співун і на Осла глядить,-
Чи буде, мов, хвалить?
— Ну, молодець! — сказав суддя ухатий,-
Хороший птах:
Хоч невеличкий, та горлатий…
Ти, мабуть, виплодивсь не в наших сторонах.
Коли б ти нашого наслухавсь півня,
Тоді б ще краще заспівав;
Хоч він тобі й нерівня,
А все-таки хоч трохи б перейняв.-
Такої похвали співун не сподівався;
Якби був знав,
То й не співав.
— Прощайте, дякую! — він до Осла озвався.
— Прощай! — сказав Осел.— Навідайсь ще коли,
Бувай здоров, небоже!

Таких суддів, такої похвали
Не дай нам, боже!


Собака й кінь

Був на селі Квачан-собака,
Кудлатий та товстий;
Хвіст здоровенний, як ломака,
І сам такий страшний,
Раз, лежачи знічев’я на травиці
У холодочку під кущем,
Він розбалакався з Конем
Про те, про се, про всякії дурниці,
А далі річ на те звернув,
Що він у господарстві — сила,
Не те що Кінь або Кобила,-
Усяк се, може, чув.
— Що ж, Коню, ти? Попихач головатий…
Диковина тим возом торохтіть;
Велике діло борону тягати
Або снопи возить!
Он я: і череду у полі доглядаю,
Ввесь двір, кошару стережу,
До току побіжу —
Цілісінькую ніч не спочиваю! —
На річ таку Собаці Кінь сказав:
— Се, може, й правда, хто вас знає;
На світі всяк буває…
А я б тебе про от що попитав:
Коли б я не хотів у полі працювати,
Коли б я хліба не возив,
То що б стеріг тоді кудлатий
І Що б він їв?

І люди є такі ледачі,
Мудрують по-собачи:
Ми, бачте, сила, ми — стовби,
У нас, мов, золоті лоби,
Ми громадяне,-
А то все суччя копійчане,
Бадилля світове!.
Сказав би щось про Квачана такого
І що воно й до чого,-
Та цур йому! Бо ще порве…


Троянда

Цвіла Троянда у садочку,
А недалечко, у куточку,
Між бур’яном бринів Будяк.
І каже він Троянді так:
— Нащо се ти колючок начіпляла?
— А ти нащо? — вона його спитала.
— Я? — обізвавсь Будяк,-
Я, серденько, не проста штука,
Я — степовий козак!
Мені колючка, як шаблюка,
Щоб ворогів страшить,
Щоб всім було спокійно жить.
Вам більш нема ніякої роботи —
Цвісти, пахтіть, а не колоти.
— Не все ж колоть і Будякам,-
Троянда каже,— треба й нам,
Щоб Крученії Паничі боялись
І до Троянди не чіплялись.
Сунеться який біс —
Йому колючка в ніс,
Щоб не забувся,
Як слід Троянду шанувать,
А не знічев’я обвивать.
— Хіба! — сказав Будяк і усміхнувся.

Скомпонував я сей примір
Для наших любих дочок;
Нехай вони його змотають у клубочок,
Як кажуть панночки, на сувенір.


Фіалка і бур’ян

Веселая весна була;
Зазеленів вишневенький садочок;
Пахучая Фіалка розцвіла
І звеселила свій куточок.
Де взявсь Бур’ян, насіявся кругом
І квітку бідную понівечив він дуже:
Не та краса, і пахне бур’яном;
А Бур’яну про те й байдуже,
Ще й хвастать заходивсь,
Барвінкові хваливсь:
— А що, Барвіночку хрещатий,
Яка краса у нас цвіте! —
Барвінок так сказав на те:
— Цвісти між бур’яном — бодай би не діждати!
На ввесь садок одна, та не людна;
Дала красу веселая весна,
Та не дала їй долі.-
Прийшов Хазяїн, поглядів,-
Давно в садочку був, загаявся у полі,-
Розсердився і косу ухопив…
Черк-черк — і ввесь Бур’ян зваливсь,
І в Бур’яні Фіалка полягла…
На безталанную Барвінок подививсь
І жалібно промовив: “Одцвіла!”

У мене Правда гостювала
І баєчку подарувала,
Щоб передав я всім,
Найбільше молодим:
Погане панібратство шкодить
І доброго нінащо зводить.


Чиж та голуб

Весною Чижик молоденький,
Такий співучий, проворненький,
В садочку все собі скакав
Та якось в западню й попав;
Сердега в клітці рветься, б’ється…
А Голуб бачить та й сміється:
— А що? Попавсь? От тобі й на!
Вже, певно, голова дурна…
Не бійсь, мене б не піддурили,
Хоч як би не хитрили,
Бо я не Чижик! Ні… оце! —
Аж гульк — і сам піймавсь в сильце.

Ото на себе не надійся,
Чужому лихові не смійся!


Щука

На Щуку хтось бомагу в суд подав,
Що буцім би вона такеє виробляла,
Що у ставку ніхто життя не мав:
Того заїла в смерть, другого обідрала.
Піймали Щуку молодці
Та в шаплиці
Гуртом до суду притаскали,
Хоча чуби й мокренькі стали.
На той раз суддями були
Якіїсь два Осли,
Одна нікчемна Шкапа
Та два стареньких Цапа, —
Усе народ, як бачите, такий
Добрячий та плохий.
За стряпчого, як завсігди годиться,
Була приставлена Лисиця…
А чутка у гаю була така,
Що ніби Щука та частенько,
Як тільки зробиться темненько,
Лисиці й шле — то щупачка,
То сотеньку карасиків живеньких
Або линів гарненьких…
Чи справді так було, чи, може, хто збрехав
(Хто ворогів не мав!), —
А все-таки катюзі,
Як кажуть, буде по заслузі.
Зійшлися судді, стали розбирать:
Коли, і як воно, і що їй присудити?
Як не мудруй, а правди ніде діти.
Кінців не можна поховать…
Не довго думали — рішили —
І Щуку на вербі повісити звеліли.

— Дозвольте і мені, панове, річ держать, —
Тут обізвалася Лисиця. —
Розбійницю таку не так судить годиться:
Щоб більше жаху їй завдать
І щоб усяк боявся так робити, —
У річці вражу Щуку утопити!
— Розумна річ! — всі зачали гукать.
Послухали Лисичку
І Щуку кинули — у річку.


Щука і кіт

Один мордатий Кіт до Щуки учащав;
Пройдисвітка зубата знала,
Чого хвостатий кум бажав:
До берега частенько припливала
І щиро куманька свого
Карасиками шанувала,
А Кіт і не цуравсь сього,
Бо жирная мишва вже приїдаться стала.
Раз каже Щука так йому:
— Возьми мене мишей ловити.-
Дивуючись, кум глянув на куму
Та й засміявсь:— Надумалась дуріти!
Не навтішаєшся таким добром;
Карась і сам у рот тобі ускочить,
А хитрая мишва так іноді морочить,
Що треба буть мудрованим Котом,
Щоб висидіть, неначе неживому,
І оком не моргнуть;
Буває, що всю ніч стрибаєш по-дурному
І ні однісінькій не вдасться в’яз звернуть.
А Щука на своє хилила:
— Ет, вигадки! Велике діло миш;
На що ярші — і тих не раз ловила…
Піду-бо я! Хоч раз мене потіш.-
Ніхто не бачив, тільки зорі,
Як ласий кум і шустрая кума
Через садок попхались крадькома
І зачинились у коморі.
Кіт на полицю зараз же стрибнув,
Бо там давненько був,
А Щука у куточку
Сховалася за бочку.
От перед світом Кіт довідаться біжить —
Аж Щука без хвоста лежить:
Прокляті пацюки одгризли.
— Бач, серденько, в яку біду ми влізли!
Хвоста й нема…
Ніхто не винен — ти сама,-
Мурличе Кіт,— се справді штука!
Ну, що ж його тепер робить?
— Голубчику, рятуй! — тут простогнала Щука.
На світі дай мені пожить…
У став мерщій пусти мене, мій друже,
До світа тут не доживу…
Хоч і нема хвоста — байдуже,
Як-небудь попливу.-
Побачив Кіт, що діло препогане,
Що, може, і йому вона в пригоді стане,-
Узяв куму на спину примостив,
Поніс до ставу та й пустив.
Пішла між рибами про неї всюди слава;
Сміються всі, карасики найбільш:
— Догралася! Тепер мовчи та диш,
Безхвостая проява!

На світі живучи, довіку вчись;
Що наробила здуру Щука —
Се всякому наука:
Чого не тямиш — не берись.


Ягня

Моторні діти, дівоньки й хлоп’ята!
Первоцвіт наш, веселі небожата!
Щоб знали ви, як в світі треба жить,
Як шанувати долю молоденьку
І стерегтись, чого не слід робить,-
Я розкажу вам баєчку маленьку.

Було собі Ягня, потішненьке таке,
В кошарі не було такого,
Жартливе і швидке,
Не слухало нікого.
Раз — чи само або ж підмовив хтось —
Надумалось воно все стадо насмішити:
У вовчу шкуру одяглось
І ну скакать, аукать і страшити.
Регочуться, плигають і кричать,
Неначебто бояться вовкулаки,-
Таке там стали вироблять,
Аж насторочились собаки,
А потім кинулись на вовчика гуртом,
Дали йому такої наминачки,
Що аж шматки посипались кругом —
Собаки не дають вовкам потачки.
Де й дівся сміх, піднявся стон і плач,
Насилу бідного оборонили.
Отак, як бач,
Із жартів лиха наробили!
Всіх жаль бере — овечок і ягнят,
І журиться вівчар, і плаче бідна мати,
Бо то не іграшки, не жарт —
В зубах собачих побувати.
Такого лишенька ніколи б не було,
Коли б не слухали дурної волі;
Жило б собі Ягнятко і росло,
Радіючи на ріднім полі.

Байка Щука Леоніда Глібова – слухати онлайн

Rate article
Поделитесь с друзьями
kolobook.org
Залишити відповідь