Казка Русалочка – Ганс Крістіан Андерсен

Г.К.Андерсен

Казка Русалонька одна з найвідоміших і найулюбленіших багатьох дівчаток, яку написав Ганс Андерсен. Це історія про дівчину-русалку, яка заради кохання та людської душі готова була покинути море.

Читати казку Русалонька

Русалочка українською мовою

Десь далеко у відкритому морі вода така синя, як волошки, і прозора, як чисте скло, — але зате і глибоко там! Так глибоко, що ні один якір не дістане до дна, а щоб виміряти цю глибину – ось там і живуть русалки.

Не подумайте, що там, на дні, один білий пісок. Ні, там ростуть небачені дерева і квіти з такими гнучкими стеблами і листям, що вони ворушаться, як живі, при найменшому русі води. Між гілками шастають маленькі і великі рибки, точнісінько як у нас тут птахи.

У найглибшому місці стоїть кораловий палац морського царя з високими шпилястими вікнами з найчистішого бурштину і з дахом з раковин, які то відкриваються, то закриваються. Це дуже красиво, так як в середині кожної раковини лежить по перлині такої краси, що кожна з них прикрасила б корону будь-якої королеви.

Морський цар давним-давно овдовів, і господарством у нього заправляла його стара мати, жінка розумна, але дуже горда своїм родом. Вона носила на хвості цілу дюжину устриць, тоді як вельможі мали право носити лише шість. Взагалі ж вона була гідна особа, особливо тому, що дуже любила своїх маленьких онучок. Всі шість принцес були прехорошенькими русалочками, але краща за всіх була наймолодша, така ніжна, як пелюстка троянди, з глибокими синіми, як море, очима. Але і у неї, як у інших русалок, не було ніжок, а тільки риб’ячий хвіст.

Найбільше любила русалонька слухати розповіді про людей, що живуть нагорі, на землі. Стара бабуся повинна була розповідати їй все, що тільки знала, про кораблі і міста, про людей і про тварин.

— Коли вам виповниться п’ятнадцять років, — говорила бабуся, — вам теж дозволять спливати на поверхню моря, сидіти при світлі місяця, на скелях і дивитися як пливуть повз величезні кораблі, а також на ліси і міста!

— Ах, коли ж мені буде п’ятнадцять років? — говорила вона. — Я знаю, що дуже полюблю і той світ, і людей, які там живуть!

Нарешті і їй виповнилося п’ятнадцять років!

— Ну ось, виростили і тебе! — сказала бабуся. — Піди сюди, треба і тебе причепурити, як інших сестер!

І вона одягла русалоньці на голову вінок з білих перлинних лілій — кожна пелюстка була половинкою перлини, потім, для позначення високого сану принцеси, наказала причепити до її хвоста вісім устриць.

— Так це боляче! — сказала русалонька.

— Заради краси доводиться і потерпіти трошки! — сказала стара.

Ох, з яким задоволенням скинула б з себе русалонька всі ці убори і важкий вінець: червоненькі квіточки з її садочку йшли їй куди більше, але робити нічого!

— Прощавайте! — сказала вона і легко і плавно, точно прозорий водяний міхур, піднялася на поверхню.

Сонце тільки що сіло, але хмари ще сяяли пурпуром і золотом, тоді як у червонуватому небі вже запалювались ясні вечірні зірочки, повітря було м’яке і свіже, а море, як дзеркало. Неподалік від того місця, де виринула русалочка, стояв трищогловий корабель, всього лише з одним піднятим вітрилом: адже не було ані найменшого вітерцю. З палуби доносилися звуки музики і пісень.

Коли ж зовсім стемніло, корабель засвітився сотнями різнокольорових ліхтариків. Русалочка підпливла до самих вікон каюти і, коли хвилі злегка піднімали її, вона могла зазирнути в каюту. Там було безліч виряджених людей, але краще за всіх був молодий принц з великими чорними очима. Йому, напевно, було не більше шістнадцяти років; в той день святкувався день його народження, тому на кораблі і йшли такі веселощі. Ах, який хороший був молодий принц! Він потискав людям руки, посміхався і сміявся, а музика все вирувала й гриміла в тиші ясної ночі.

Ставало вже пізно, але русалочка очей не могла відірвати від корабля і від принца красеня. Погасли різнобарвні вогники, ракети більше не злітали в повітря, не чулося і гарматних пострілів, зате загуділо і застогнало саме море. Русалочка гойдалася на хвилях поруч із кораблем і все заглядала в каюту, а корабель мчав усе швидше і швидше, вітрила розгортали один за іншим, вітер дужчав, заходили хвилі, хмари згустилися, і заясніла блискавка. Починалася буря! Матроси заходилися прибирати вітрила, бо величезний корабель страшно гойдало, а вітер так і мчав його по бурхливим хвилям. Навколо корабля вставали високі водяні гори, що загрожували зімкнутися над щоглами корабля, але він пірнав між водяними стінами, як лебідь, і знову злітав на гребінь хвиль.

Русалочку буря тільки забавляла, але морякам доводилося погано: корабель тріщав, товсті колоди розліталися на тріски, хвилі перекочувалися через палубу, щогли ламалися, як тростинки, корабель перекинувся набік, і вода ринула в трюм. Тут русалонька зрозуміла небезпеку — їй і самій доводилося остерігатися колод і уламків, носившихся по хвилях. На хвилину раптом зробилося так темно, хоч око виколи. Але ось знову блиснула блискавка, і Русалочка знову побачила всіх людей на кораблі. Кожен рятувався, як міг. Русалочка відшукала очима принца і побачила, як він занурився у воду, коли корабель розбився на частини. Спочатку Русалонька дуже зраділа тому, що він потрапить тепер до них на дно, але потім згадала, що люди не можуть жити в воді і що він може завітати до палацу її батька мертвим. Ні, ні, він не повинен вмирати! І вона попливла між колодами та дошками, зовсім забуваючи, що вони у будь-яку хвилину можуть розчавити її. Доводилося то пірнати в саму глибину, то злітати догори разом з хвилями. Та ось нарешті вона наздогнала принца, який вже майже зовсім вибився з сил і не міг більше плисти по бурхливому морю – руки і ноги відмовилися йому служити, а чарівні очі закрилися, він помер би, не з’явися йому на допомогу Русалонька. Вона підняла його голову над водою і дала хвилям нести їх обох куди завгодно.

До ранку негода вщухла. Від корабля не залишилося й тріски. Сонце знову засяяло над водою, і його яскраві промені ніби повернули щокам принца їх живе забарвлення, але очі його все ще не відкривалися.

Русалонька відкинула з чола принца волосся і поцілувала його у високий гарний лоб. Їй здалося, що він схожий на мармурового хлопчика, що стояв у неї в саду. Вона поцілувала його ще раз від душі та побажала, щоб він залишився живий.

Нарешті вона побачила тверду землю і високі, що йдуть в небо гори, на вершинах яких, точно зграї лебедів, біліли сніги. Біля самого берега зеленів дивовижний гай, а вище стояла якась будівля, на зразок церкви або монастиря. В гаю росли апельсинові та лимонні дерева, а біля воріт будівлі — високі пальми. Море врізалось у білий піщаний берег невеликою затокою, де вода була дуже тиха, але глибока. Саме сюди припливла Русалонька і поклала принца на пісок, подбавши про те, щоб голова його лежала вище і на самому сонечку.

В цей час у високому білому будинку задзвонили дзвони і в сад вийшла ціла юрба молодих дівчат. Русалонька відплила подалі за високі камені, що стирчали з води, покрила собі волосся і груди морською піною — тепер ніхто не розрізнив би в цій піні її личка біленького — і стала чекати, чи не прийде хто на допомогу бідному принцу.

Чекати довелося недовго: до принца підійшла одна з молодих дівчат і спочатку дуже злякалася, але скоро зібралася з духом і покликала на допомогу людей. Потім Русалонька побачила, що принц ожив і посміхнувся всім, хто був біля нього. А їй він не посміхнувся і навіть не знав, що вона врятувала йому життя! Сумно стало Русалоньці, і, коли принца повели у велику білу будівлю, вона сумно пірнула у воду і попливла додому.

І колись вона була тихою і задумливою, тепер стала ще тихіше, ще задумливою. Сестри питали її, що вона бачила в перший раз на поверхні моря, але вона не розповіла їм нічого.

Часто ввечері і вранці припливала вона до того місця, де залишила принца, бачила, як дозріли і були зірвані в садах плоди, як танув сніг на високих горах, але принца більше не бачила і поверталася додому з кожним разом все сумніше і сумніше. Єдиною втіхою було для неї сидіти в своєму садку, обвиваючи руками красиву мармурову статую, схожу на принца, але за квітами вона більше не доглядала, вони росли як хотіли, по стежках і доріжках, переплелися своїми стеблинками і листочками з гілками дерева, і в садку стало зовсім темно.

Нарешті вона не витримала, розповіла про все одній із своїх сестер. Потім про неї дізналися і всі інші сестри, але більше ніхто, крім хіба ще двох-трьох русалок та їх найближчих подруг. Одна з русалок теж знала принца, бачила свято на кораблі і навіть знала, де знаходиться королівство принца.

— Ходімо з нами, сестро! — сказали русалці сестри, і рука об руку піднялися всі на поверхню моря поблизу того місця, де був палац принца.

Палац був з світло-жовтого блискучого каменю, з великими мармуровими сходами; одна з них спускалася прямо в море. Чудові визолоченні купола височіли над дахом, а в нішах, між колонами, що оточували всю будівлю, стояли мармурові статуї, зовсім як живі. У високі дзеркальні вікна виднілися розкішні покої. Всюди висіли дорогі шовкові завіси, були розстелені килими, а стіни прикрашені великими картинами. Диво, та й годі! Посеред найбільшої зали дзюрчав великий фонтан, струмені води били високо-високо під саму скляну куполоподібну стелю, через яку на воду і на чудні рослини, що росли в широкому басейні, лилися промені сонця.

Тепер Русалонька знала, де живе принц, і стала прибувати до палацу майже кожен вечір або кожну ніч. Жодна з сестер не наважувалася підпливати до землі так близько, як вона. Вона ж впливала і в вузенький потічок, який втік якраз під чудовим мармуровим балконом, кидавший на воду довгу тінь. Тут вона зупинялася і довго дивилася на молодого принца, а він думав, що гуляє при світлі місяця один-однісінький.

Багато разів бачила вона, як він катався з музикантами на своєму прекрасному човні, прикрашеному прапорами. Русалонька визирала з зеленого очерету, і якщо люди інший раз помічали її довгу сріблясто-білу вуаль, яка розвивалася за вітром, то думали, що це лебідь змахнув крилом.

Багато разів також чула вона, як говорили про принца рибалки, які ловили по ночах рибу. Вони розповідали про нього багато хорошого, і Русалонька раділа, що врятувала йому життя, коли він напівмертвий носився по хвилях. Вона згадувала ті хвилини, коли його голова лежала на її грудях і коли вона так ніжно поцілувала його білий красивий лоб. А він нічого не знав про неї, вона йому навіть і в сні не снилася!

Все більше і більше починала Русалонька любити людей, більше і більше тягнуло її до них, їх земний світ здавався їй куди більше, ніж її підводний. Адже вони могли перепливати море на своїх кораблях, підніматися на високі гори до хмар, а ліси і поля тяглися далеко-далеко, і оком було їх не зміряти! Їй так хотілося більше дізнатися про людей і їх життя, але сестри не могли відповісти на всі її питання, і вона зверталася до старої бабусі. Ця добре знала «вищий світ», як вона справедливо називала землю, що лежала над морем.

— Якщо люди не тонуть, — питала Русалонька, — тоді вони живуть вічно, не вмирають, як ми?

— Як же! — відповідала бабуся. — Вони теж помирають, їх вік навіть коротше нашого. Ми живемо триста років, зате, коли до нас приходить кінець, від нас залишається одна піна морська, у нас немає навіть могил, близьких нам. Нам не дано безсмертної душі, і ми ніколи вже не воскреснемо для нового життя. Ми, як цей зелений очерет: вирваний з коренем, він вже не зазеленіє знову! У людей, навпаки, є безсмертна душа, яка живе вічно, навіть і після того, як тіло перетворюється в порох. Душа відлітає тоді в синє небо, туди, до ясних зірочок! Як ми можемо піднятися з дна моря і побачити землю, де живуть люди, так вони можуть піднятися після смерті в невідомі блаженні країни, яких нам не бачити ніколи!

— Чому у нас немає безсмертної душі! — сумно спитала Русалонька. — Я б віддала всі свої сотні років за один день людського життя, з тим щоб потім прийняти участь в небесне блаженство людей.

— Годі й думати про це! — сказала стара. — Нам тут живеться набагато краще, ніж людям на землі!

— Так і я помру, стану морською піною, не буду більше чути музики хвиль, не побачу чудових квітів і червоного сонечка! Невже ж я ніяк не можу придбати безсмертної душі?

— Можеш, — сказала бабуся, — хай тільки хто-небудь з людей полюбить тебе так, що ти станеш йому дорожче батька і матері, нехай віддасться тобі всім серцем і всіма помислами і велить священика з’єднати ваші руки в знак вічної вірності один одному. Тоді частинка його душі з’єднується з тобою, і ти будеш брати участь у вічному блаженстві людини. Він дасть тобі душу і збереже при собі свою. Але цього не буде ніколи! Адже те, що у нас тут вважається гарним, — твій риб’ячий хвіст, люди знаходять потворним: вони мало розуміють в красі. На їхню думку, щоб бути гарним, треба неодмінно мати дві незграбні підпірки — ноги, як вони їх називають.

Глибоко зітхнула Русалонька і сумно подивилася на свій риб’ячий хвіст.

— Будемо жити — не тужити! — сказала стара. — Погуляємо досхочу свої триста років — це чималий термін, тим солодше буде відпочинок по смерті! Сьогодні ввечері у нас при дворі бал!

От було пишність, якого не побачиш на землі! Стіни і стеля танцювальної зали були з товстого, але прозорого скла. Вздовж стін рядами лежали сотні величезних пурпурових і трав’янисто-зелених раковин з блакитними вогниками в середині: вогні ці яскраво освітлювали всю залу, а через скляні стіни — і саме море. Видно було, як до стін підпливали зграї великих і малих риб, блискали пурпурно-золотистою і срібною лускою.

Посеред зали тік широкий струмок, і на ньому танцювали і водяні русалки під свій чудовий спів. Таких дивовижних голосів не буває у людей. Русалонька ж співала краще за всіх, і всі плескали їй в долоні. На хвилину їй було зробилося весело при думці про те, що ні в кого і ніде — ні в морі, ні на землі — немає такого чудесного голосу, як у неї. Але потім вона знову стала думати про надводний світ, про прекрасного принца і засмучуватися про те, що у неї немає безсмертної душі. Вона непомітно вислизнула з палацу і, поки там співали і веселилися, сумно сиділа в своєму садку. Через воду долітали до неї звуки валторн, і вона думала:

– Ось він знову катається на човні! Як я люблю його! Більше, ніж батька і матір! Я належу йому всім серцем, всіма своїми помислами, йому б я охоче вручила щастя всього мого життя! На все я б пішла заради нього і безсмертної душі! Поки сестри танцюють в батьківському палаці, я попливу до морської відьми. Я завжди боялася її, але, може бути, вона щось порадить або як-небудь допоможе мені!

І Русалонька попливла зі свого садка до бурхливих водовертів, за якими жила відьма. Їй ще жодного разу не доводилося пропливати цією дорогою. Тут не росло ні квітів, ні навіть трави — один голий сірий пісок. Вода у вирах вирувала й шуміла, як під млиновими колесами, і захоплювала з собою в глибину все, що тільки траплялося на шляху. Русалочці довелося плисти якраз між такими бурхливими вирами. Потім на шляху до оселі відьми лежав великий простір, вкритий гарячими бульбашками і мулом. Це містечко відьма називала своїм торф’яним болотом. За ним вже виднілося і саме житло відьми, оточене якимось дивовижним лісом: дерева і кущі були поліпами, напівтваринами-напіврослинами, схожими на стоголових змій, що росли прямо з піску, гілки їх були довгими слизькими руками з пальцями, що звиваються, як черви. Поліпи ні на хвилину не переставали ворушити всіма своїми суглобами, від кореня до самої верхівки, хапали гнучкими пальцями все, що тільки їм траплялося, і вже ніколи не випускали назад.

Русалонька злякано зупинилася, серце її забилося від страху, вона готова була повернутися, але згадала про принца, про безсмертну душу і зібралася з духом: міцно обв’язала навколо голови свої довге волосся, щоб їх не схопили поліпи, схрестила на грудях руки, і, як риба, попливла між такими поліпами, що простягали до неї свої звиваючі руки. Вона бачила, як міцно, точно залізними кліщами, тримали вони своїми пальцями все, що їм вдавалося схопити: білі кістяки потонулих людей, корабельне кермо, ящики, скелети тварин, навіть одну русалоньку. Поліпи зловили і задушили її. Це було найстрашніше!

Але ось вона опинилася на слизькій лісовій галявині, де перекидалися і показували свої бридкі світло-жовті черевця великі жирні водяні вужі. Посеред галявини був збудований будинок з білих людських кісток. Тут же сиділа та сама морська відьма, яка кормила жабу, як люди годують цукром маленьких канарок. Бридких жирних вужів вона кликала своїми курчатками і дозволяла їм валятися на своїх великих, як губка, грудях.

— Знаю, знаю, навіщо ти прийшла! — сказала Русалоньці морська відьма. — Дурниці ти затіваєш, ну так я все-таки допоможу тобі, тобі ж на лихо, моя красуня! Ти хочеш отримати замість свого риб’ячого хвоста дві підпірки, щоб ходити, як люди. Хочеш, щоб молодий принц полюбив тебе, а ти отримала б безсмертну душу!

І відьма засміялася так голосно й гидко, що і жаба, і вужі повбігали з неї і розтягнулися на землі.

— Ну гаразд, ти прийшла вчасно! — продовжувала відьма. — Прийди ти завтра вранці, було б пізно, і я не могла б допомогти тобі раніше майбутнього року. Я виготовлю для тебе питво, ти візьмеш його, попливеш з ним на берег ще до сходу сонця, сядеш там і вип’єш все до краплі. Тоді твій хвіст роздвоїться і перетвориться у пару чудових, як скажуть люди, ніжок. Але тобі буде так боляче, ніби тебе  пронизять наскрізь гострим мечем. Зате всі, хто побачить тебе, скажуть, що такої чарівної дівчини вони ще не бачили! Ти збережеш свою повітряну ковзну ходу — ні одна танцівниця не зрівняється з тобою, але пам’ятай, що ти будеш ступати як по гострим ножам, так що  ушкодиш свої ніжки в кров. Згодна ти? Хочеш моєї допомоги?

— Так! — сказала Русалонька тремтячим голосом і подумала про принца і про безсмертну душу.

— Пам’ятай, — сказала відьма, — що раз ти приймеш людський образ, тобі вже не зробитися знову русалкою! Не бачити тобі більше ні морського дна, ні батьківського дому, ні сестер. І якщо принц не полюбить тебе так, що забуде заради тебе і батька і матір, не віддасться тобі всім серцем і не велить священика з’єднати ваші руки, так що ви станете чоловіком і дружиною, ти не отримаєш безсмертної душі. З першою зорею, після його одруження на іншій, твоє серце розірветься на частини, і ти станеш піною морською!

— Нехай! — сказала русалочка і зблідла, як смерть.

— Ти повинна ще заплатити мені за допомогу! — сказала відьма. — А я недешево візьму! У тебе чудовий голос, і ним ти думаєш заворожити принца, але ти повинна віддати свій голос мені. Я візьму за свій дорогоцінний напій найкраще, що є в тебе: я ж повинна додати до напою свою власну кров, для того щоб він став гострий, як лезо меча!

— Якщо ти візьмеш мій голос, що ж залишиться у мене? — запитала Русалонька.

— Твоє чарівне личко, твоя ковзаюча хода і твої говірливі очі — досить, щоб полонити людське серце! Ну, повно, не бійся, висунеш язичок, я відріжу його в сплату за чарівний напій!

— Добре! — сказала русалочка, і відьма поставила на вогонь котел, щоб зварити питво.

— Чистота — найкраща краса! — сказала вона, обтерла котел зв’язкою живих вужів і потім роздряпала собі груди. В котел закапала чорна кров, від якої скоро стали підніматися клуби пари, що брали такі химерні форми, що просто страх брав, дивлячись на них. Відьма щохвилини підбавляла в котел нове і нове зілля, і, коли питво закипіло, почувся точно плач крокодила. Нарешті напій був готовий і виглядав прозорою ключовою водою!

— Ось тобі! — сказала відьма, віддаючи русалоньці напій. Потім відрізала їй язичок, і русалочка стала німа, не могла більше ні співати, ні говорити!

— Якщо поліпи захочуть схопити тебе, коли ти попливеш назад, — сказала відьма, — бризни на них краплю цього пиття, і їх руки і пальці розлетяться на тисячі шматків!

Але Русалоньці не довелося цього зробити: поліпи з жахом відверталися при одному вигляді напою, який був в її руках, як яскрава зірка. Швидко вона пропливла ліс, минула болото і вируючі вири.

Ось і батьківський палац. Вогні в танцювальній залі погашено, усі сплять. Вона не сміла більше увійти туди — вона була німа і збиралася покинути батьківський дім назавжди. Серце готове було розірватися від туги і печалі. Вона прослизнула в сад, взяла по квітці з грядки кожної сестри, послала рідним тисячі поцілунків рукою і піднялася на темно-блакитну поверхню моря.

Сонце ще не вставало, коли вона побачила перед собою палац принца і присіла на чудові мармурові сходи. Місяць освітлював її своїм дивовижним блакитним сяйвом. Русалочка випила блискучий гострий напій, і їй здалося, що її наскрізь пронизали двосічним мечем. Вона втратила свідомість і впала як мертва.

Коли вона опритомніла, над морем вже сяяло сонце. У всьому тілі вона відчувала пекучий біль, зате перед нею стояв красень принц і дивився на неї своїми чорними, як ніч, очима. Вона відвернулась і побачила, що замість риб’ячого хвоста у неї були дві пречудові біленькі і маленькі, як у дитини, ніжки. Але вона була зовсім голісінька і тому закуталась в своє довге густе волосся. Принц запитав, хто вона така і як сюди потрапила, але вона тільки лагідно і сумно дивилася на нього своїми темно-блакитними очима: говорити вона не могла. Тоді він взяв її за руку і повів до палацу.

Відьма сказала правду: з кожним кроком Русалонька ніби ступала на гострі ножі та голки, але вона терпляче переносила біль і йшла об руку з принцом легка, повітряна, як водяна бульбашка. Принц і всі навколишні тільки дивувалися її чудовій ковзної ході.

Русалочку вділи в шовк і вуаль, і вона стала першою красунею при дворі, але залишалася німою — вона не могла ні співати, ні говорити. Гарні рабині, всі в шовку і золоті, з’явилися перед принцом і його царськими батьками і почали співати. Одна з них співала особливо добре, і принц плескав у долоні і посміхався їй. Русалоньці стало дуже сумно: колись і вона могла співати, і незрівнянно краще! «Ах, якщо б він знав, що я назавжди розлучилася зі своїм голосом, щоб тільки бути біля нього!».

Потім рабині стали танцювати під звуки чудової музики. Тут і Русалонька підняла свої гарненькі білі ручки, встала навшпиньки і понеслася в легкому повітряному танці — так не танцював ще ніхто! Кожен рух лише збільшував її красу одні очі її говорили більше серця, ніж спів всіх невільниць.

Всі були в захопленні, особливо принц, який назвав русалочку своєю маленькою знахідкою, і Русалонька все танцювала й танцювала, хоча кожен раз, як ніжки її торкалися землі, їй було так боляче, як ніби вона ступала на гострі ножі. Принц сказав, що вона завжди повинна бути біля нього, і їй було дозволено спати на оксамитовій подушці перед дверима його кімнати.

Він наказав зшити їй чоловічий костюм, щоб вона могла супроводжувати його на прогулянці верхи. Вони їздили по пахучим лісам, де у свіжій листві співали пташки, а зелені гілки били її по плечах. Вони сходили на високі гори, і, хоча з її ніг сочилася кров, так що всі бачили це, вона сміялася і продовжувала слідувати за принцом на самі вершини. Там вони милувалися на хмари, що пливли біля їх ніг, точно зграї птахів, полетівших в чужі країни.

Коли ж вони залишалися вдома, русалочка ходила ночами на берег моря, спускалася по мармурових сходах, ставила свої палаючі, як у вогні, ноги в холодну воду і думала про рідну домівку і про дно морське.

Раз вночі спливли з води рука об руку її сестри і заспівали сумну пісню. Вона кивнула їм, вони впізнали її і розповіли їй, як засмутила вона їх усіх. З тих пір вони відвідували її кожну ніч, а один раз вона побачила на віддалі навіть стару бабусю, яка вже багато-багато років не піднімалася з води, і самого морського царя з короною на голові. Вони протягували до неї руки, але не сміли підпливати до землі так близько, як сестри.

День від дня принц прив’язувався до Русалоньки все сильніше і сильніше, але він любив її тільки як миле, добре дитя, зробити її своєю дружиною і королевою йому і в голову не приходило, а тим часом їй треба було стати його дружиною, інакше вона не могла знайти безсмертної душі, і повинна була, у разі його одруження на іншій, перетворитися на морську піну.

«Чи ти любиш мене більше всіх на світі»? — здавалося, запитували очі Русалоньки в той час, як принц обіймав її і цілував у чоло.

— Так, я люблю тебе! — казав принц. — У тебе добре серце, ти віддана мені більше всіх і схожа на молоду дівчину, яку я бачив раз і, мабуть, більше не побачу! Я плив на кораблі, корабель розбився, хвилі викинули мене на берег поблизу чудового храму, де служать Богові молоді дівчата. Наймолодша з них знайшла мене на березі і врятувала мені життя. Я бачив її всього два рази, але її саму в цілому світі міг би я полюбити! Але ти схожа на неї і майже витіснила з мого серця її образ. Вона належить святого храму, і ось моя щаслива зірка послала мені тебе, я ніколи не розлучуся з тобою!

«На жаль, він не знає, що це я врятувала йому життя! — думала Русалонька. — Я винесла його з морських хвиль на берег і поклала в гаю, де був храм, а сама сховалася в морську піну і дивилася, чи не прийде хто-небудь до нього на допомогу. Я бачила цю красуню дівчину, яку він любить більше, ніж мене! — І русалочка глибоко-глибоко зітхала, плакати вона не могла. — Але та дівчина належить храму, ніколи не з’явиться в світі, і вони ніколи не зустрінуться! Я ж перебуваю біля нього, бачу його кожен день, можу доглядати за ним, любити його, віддати за нього життя!»

Але ось почали говорити, що принц одружується на чарівній дочці сусіднього короля і тому споряджає свій чудовий корабель в плавання. Принц поїде до сусіднього короля, ніби для того, щоб ознайомитися з його країною, а насправді, щоб побачити принцесу, з ним їде і велика свита. Русалонька на всі ці речі тільки похитувала головою і сміялася: адже вона краще за всіх знала думки принца.

— Я повинен їхати! — говорив він їй. — Мені треба побачити прекрасну принцесу: цього вимагають мої батьки, але вони не стануть примушувати мене одружитися на ній, я ж ніколи не полюблю її! Вона ж не схожа на ту красуню, на яку схожа ти. Якщо ж мені доведеться, нарешті, обрати собі наречену, так я виберу, швидше всього, тебе, моя німа знахідка з промовистими очима!

І він цілував її рожеві губки, грав її волоссям і клав свою голову на її груди, де билося серце, яке жадало людського блаженства і безсмертної людської душі.

— Ти ж не боїшся моря, моя німа крихітко? — говорив він, коли вони вже стояли на чудовому кораблі, який повинен був відвезти їх у землю сусіднього короля.

І принц розповідав їй про бурі і про штилі, про різних риб, що живуть у глибині моря, і про чудеса, які бачили там водолази, а вона тільки посміхалася, слухаючи його розповіді: вона-то краще за всіх знала, що є на дні морському.

У ясну місячну ніч, коли все, крім одного рульового, спали, вона сіла біля самого борту і стала дивитися в прозорі хвилі. Та ось їй здалося, що вона бачить батьківський палац. Стара бабуся стояла на вишці і дивилася на корабель. Потім на поверхню моря спливли її сестри. Вони сумно дивилися на неї і ламали свої білі руки, а вона кивнула їм головою, посміхнулася і хотіла розповісти про те, як їй добре тут. Але в цей час до неї підійшов корабельний юнга, і сестри пірнули у воду, юнга ж подумав, що це майнула в хвилях біла морська піна.

Вранці корабель увійшов в гавань прекрасної столиці сусіднього королівства. І ось у місті задзвонили в дзвони, з високих веж стали лунати звуки рогів, а на площах збиратися полки солдатів з блискучими штиками і прапорами. Почалися свята, бали слідували за балами, але принцеси ще не було: вона виховувалася десь далеко в монастирі, куди її віддали вчитися всім королівським чеснотам. Нарешті прибула і вона.

Русалочка жадібно дивилася на неї і повинна була зізнатися, що миліше і красивіше личка вона ще не бачила. Шкіра на обличчі принцеси була така ніжна, прозора, а із-за довгих темних вій посміхалася пара темно-синіх лагідних очей.

— Це ти! — сказав принц. — Ти врятувала мені життя, коли я, напівмертвий, лежав на березі моря!

І він міцно притиснув до серця свою почервонілу наречену.

— О, я дуже щасливий! — сказав він Русалоньці. — Те, про що я не смів і мріяти, збулося! Ти порадій за моє щастя, ти ж так любиш мене!

Русалонька поцілувала його руку, і їй здалося, що серце ось-ось розірветься від болю: його весілля повинно вбити її, перетворити в морську піну!

Дзвони в церквах задзвонили, вулицями роз’їжджали герольди, сповіщаючи народ про заручини принцеси. З кадильниць священиків струменів фіміам запашний, наречений з нареченою подали один одному руки і отримали благословення єпископа. Русалочка, виряджена в шовк і золото, тримала шлейф нареченої, але її вуха не чули святкової музики, очі не бачили блискучою церемонії: вона думала про свою смертну годину і про те, що вона втрачала з життям.

У той же вечір наречений з нареченою повинні були відплисти на батьківщину принца; гармати стріляли, прапори майоріли, а на палубі корабля був розкинутий розкішний намет з золота і пурпура; в шатрі височіло чудлве ложе для молодят.

Вітрила надулися від вітру, корабель легко і без найменшого струсу ковзнув по хвилях і понісся вперед.

Коли темніло, на кораблі засвітили сотні різнокольорових ліхтариків, а матроси стали весело танцювати на палубі. Русалочці згадалося свято, яке вона бачила на кораблі в той день, коли вперше спливла на поверхню моря, і ось вона понеслася в швидкому повітряному танці, точно ластівка, переслідувана шулікою. Всі були в захваті: ніколи ще не танцювала вона так чудово! Її ніжні ніжки різало як ножами, але вона не відчувала болю — серцю її було ще болючіше. Лише один вечір залишалося їй пробути з тим, заради кого вона залишила рідних і батьківську хату, віддала свій чарівний голос і щодня терпіла нескінченні муки, тоді як він і не помічав їх. Лише одну ніч ще залишалося їй дихати одним повітрям з ним, бачити синє море і зоряне небо, а там настане для неї вічна ніч, без думок, без сновидінь. Адже їй не було дано безсмертної душі!

Довго за північ тривали на кораблі танці і музика, і русалочка сміялася і танцювала зі смертельною мукою в серці. Принц же цілував красуню наречену, а вона грала його чорними волоссям. Нарешті, рука об руку пішли вони в свій чудовий намет.

На кораблі все стихло, один штурман залишився біля керма. Русалочка сперлася своїми білими руками об борт і, обернувшись обличчям до сходу, стала чекати першого променя сонця, який, як вона знала, мав убити її. І раптом вона побачила в морі своїх сестер; вони були бліді, як і вона, але їх довге розкішне волосся не майоріли більше на вітру: воно було обрізане.

— Ми віддали наші волосся відьмі, щоб вона допомогла нам позбавити тебе від смерті! Вона дала нам ось цей ніж, бачиш, який гострий? Перш ніж зійде сонце, ти повинна встромити його в серце принца, і, коли тепла кров бризне тобі на ноги, вони знову зростуться в риб’ячий хвіст, ти знову станеш русалкою, спустишся до нас в море і проживеш свої триста років, перш ніж станеш солоною морською піною. Але квапся! Або він, або ти — один з вас повинен померти до сходу сонця! Наша стара бабуся так засмучується, що від горя втратила все своє сиве волосся, а ми віддали свої відьмі! Убий принца та вернись до нас! Поспішай — бачиш, на небі показалася червона смужка? Скоро зійде сонце, і ти помреш! З цими словами вони глибоко-глибоко зітхнули і занурилися в море.

Русалочка підняла пурпурову завісу намету і побачила, що голова чарівної нареченої лежить на грудях принца. Русалочка нахилилася і поцілувала його в прекрасний лоб, подивилася на небо, де розгоралася ранкова зоря, потім подивилася на гострий ніж і знову спрямувала погляд на принца, який в цей час виголосив у сні ім’я своєї нареченої — вона одна була у нього в думках! — і ніж затремтів у руках русалочки. Але ще хвилина — і вона кинула його в хвилі, які почервоніли, точно забарвилися кров’ю, в тому місці, де він упав. Ще раз подивилася вона на принца погасшим поглядом, кинулася з корабля в море і відчула, як її тіло розпливається піною.

Над морем сонце піднялося, промені його любовно зігрівали мертво-холодну морську піну, і Русалонька не відчувала смерті. Вона бачила ясне сонечко і якихось прозорих, дивовижних створінь, сотнями плаваючих над нею. Вона могла бачити крізь них білі вітрила корабля і червоні хмари на небі, їхній голос звучав як музика, але так повітряно, що нічиє людське вухо не могло розчути її, так само, як жодне людське око не могло бачити їх самих. У них не було крил, і вони носилися по повітрю завдяки своїй власній легкості. Русалочка побачила, що у неї таке ж тіло, як у них, і що вона все більше і більше відділяється від морської піни.

— До кого я йду? — запитала вона, піднімаючись у повітря, і її голос звучав такою ж дивною повітряною музикою, який не в силах передати ніякі земні звуки.

— До дочок повітря! — відповіли їй повітряні створення. — У русалки немає безсмертної душі, і вона не може придбати її інакше як завдяки любові до неї людини. Її вічне існування залежить від чужої волі. У дочок повітря теж немає безсмертної душі, але вони самі можуть придбати її собі добрими справами. Ми прилітаємо в жаркі країни, де люди гинуть від пекучого, зачумленого повітря, і віємо прохолоду. Ми розповсюджуємо в повітрі пахощі квітів і приносимо з собою людям зцілення і відраду. По закінченні ж триста років, під час яких ми творимо посильне добро, ми отримуємо в нагороду безсмертну душу і можемо взяти участь у вічному блаженстві людини. Ти, бідна Русалочка, всім серцем прагнула до того ж, що і ми, ти любила і страждала, піднімись же ж разом з нами в захмарний світ. Тепер ти сама можеш знайти безсмертну душу!

І Русалонька простягнула свої прозорі руки до сонечка і в перший раз відчула у себе на очах сльози. На кораблі за цей час все знову прийшло в рух, і русалочка побачила, як принц з нареченою шукали її. Сумно дивилися вони на схвильовану морську піну, точно знали, що русалочка кинулася у хвилі. Невидима, поцілувала Русалонька красуню наречену в лоб, посміхнулася принцу і піднялася разом з іншими дітьми повітря до рожевих хмар.

Слухати аудіоказку Русалонька українською мовою

https://youtu.be/ADlU9cnZA_Q
Rate article
Поделитесь с друзьями
kolobook.org
Залишити відповідь