Золотий ключик, або Пригоди Буратіно – Олексій Толстой

Казки
Contents
  1. Читати казку Буратіно
  2. Пригоди Буратіно українською мовою
  3. Передмова
  4. Столярові Джузеппе потрапило до рук поліно, яке пищало людським голосом
  5. Джузеппе дарує балакуче поліно своєму другові Карло
  6. Розумний Цвіркун дає Буратіно мудру пораду
  7. Буратіно мало не гине через власну легковажність. Тато Карло клеїть йому одяг із кольорового паперу й купує абетку
  8. Буратіно продає абетку і купує квиток до лялькового театру
  9. Під час вистави ляльки впізнають Буратіно
  10. Синьйор Карабас-Барабас замість того, щоб спалити Буратіно, дає йому п’ять золотих монет і відпускає додому
  11. По дорозі додому Буратіно зустрічає двох жебраків – кота Базіліо та лисицю Алісу
  12. У харчівні «Трьох пічкурів»
  13. На Буратіно нападають розбійники
  14. Розбійники вішають Буратіно на дереві
  15. Дівчинка з блакитним волоссям повертає Буратіно до життя
  16. Дівчинка з блакитним волоссям хоче виховувати Буратіно
  17. Буратіно потрапляє до Країни Дурнів
  18. Поліцейські хапають Буратіно і не дають йому сказати жодного слова на своє виправдання
  19. Буратіно тікає з Країни Дурнів і зустрічає товариша по нещастю
  20. П’єро розповідає, яким чином він верхи на зайці потрапив до Країни Дурнів
  21. Буратіно й П’єро приходять до Мальвіни, але їм доводиться одразу ж тікати разом з нею та пуделем Артемоном
  22. Запеклий бій на узліссі
  23. У печері
  24. Буратіно вирішує будь-що вивідати у Карабаса-Барабаса таємницю золотого ключика
  25. Буратіно дізнається про таємницю золотого ключика
  26. Буратіно уперше в житті впадає в розпач, але все закінчується щасливо
  27. Буратіно нарешті повертається додому разом із татом Карло, Мальвіною, П’єро та Артемоном
  28. Карабас-Барабас вдирається до комірки під сходами
  29. Що вони знайшли за потаємними дверцятами
  30. Новий ляльковий театр дає першу виставу

Читати казку Буратіно

Переклад українською мовою: Наталя Забіла

На цій сторінці пропонуємо читати казку Золотий ключик, або Пригоди Буратіно, яку написав Олексій Толстой. Це неймовірна історія про майстра, який із звичайного поліна змайстрував собі сина.

Хлопчик вийшов веселим і все не хотів вчитися. Та тільки йому вдалося отримати ключик від потаємної кімнати. Що ж за нею приховано, давайте дізнаємося із казки. Приємних хвилин читання!

Пригоди Буратіно українською мовою

Присвячую Людмилі Іллівні Толстой

Передмова

Коли я був маленький, – це було дуже дуже давно, – я прочитав одну книжку: вона називалась «Піноккіо, або Пригоди дерев’яної ляльки» (дерев’яна лялька італійською мовою – буратіно).
Я часто розповідав моїм друзям – дівчаткам та хлопчикам – про цікаві пригоди Буратіно.
Та оскільки книжка загубилася, я щоразу розповідав по інакшому, вигадував такі пригоди, яких у книжці зовсім не було. Тепер, через багато-багато років, я пригадав мого давнього друга Буратіно й вирішив розповісти вам, дівчатка та хлопчики, незвичайну історію про цього дерев’яного чоловічка.
Олексій Толстой


Столярові Джузеппе потрапило до рук поліно, яке пищало людським голосом

Колись давно в містечку на березі Середземного моря жив старий столяр Джузеппе, на прізвисько Синій Ніс.
Якось потрапило йому до рук поліно, звичайнісіньке поліно, яким топлять узимку піч.
Непогана штука, – сказав сам собі Джузеппе, – можна змайструвати з нього ну хоча б ніжку до столу. Джузеппе надів окуляри, обмотані мотузкою, – бо окуляри теж були вже старі, – покрутив у руці поліно й заходився тесати його сокиркою.

Та тільки-но він почав тесати, як чийсь незвичайно тоненький голосок пропищав:
Ой-ой, тихіше, будь ласка!
Джузеппе зсунув окуляри на кінчик носа, оглянув майстерню – анікогісінько…
Він зазирнув під верстат – нікого…
Потім подивився у кошик зі стружками – нікого… Висунув голову за двері – нікого не було й на вулиці…
«Невже мені почулося? – подумав Джузеппе. – Хто б це міг пищати?» Він знову взяв сокирку і знову – тільки-но цюкнув по поліну…
Ой, кажу ж, що боляче! – завив тоненький голосок.
Цього разу Джузеппе злякався неабияк, у нього навіть окуляри запітніли. Він оглянув усі закутки в кімнаті, заліз аж у пічку і, задерши голову, довго дивився в димар.
Нікогісінько…
«Може, я випив щось не те і в мене дзвенить у вухах?» – подумки міркував Джузеппе.
Ні, сьогодні він нічого такого не пив. Трохи заспокоївшись, Джузеппе взяв рубанок, грюкнув по ньому молотком, щоб у міру – не дуже багато й не дуже мало – вилізло лезо, поклав поліно на верстат і – тільки-но повів стружку…
Ой, ой, ой, ой, послухайте, чого це ви щипаєтесь?! – несамовито запищав тоненький голосок.
Джузеппе впустив рубанок, позадкував, позадкував та й сів просто на підлогу: він здогадався, що тоненький голосок линув зсередини поліна.

Джузеппе дарує балакуче поліно своєму другові Карло

У цю мить до Джузеппе завітав його давній приятель, катеринщик, на ймення Карло.
Колись Карло у крислатому капелюсі ходив із чудовою катеринкою від міста до міста і співом та музикою заробляв собі на хліб. Тепер Карло був уже старий і хворий, і катеринка його давно поламалася.
Добридень, Джузеппе, – сказав він, зайшовши до майстерні. – Чого це ти сидиш на підлозі?

А… я, бач, загубив маленького гвинтика… Та хай йому грець! – відповів Джузеппе і скоса глянув на поліно. – Ну, а ти як ся маєш, старий?

– Погано, – мовив Карло. – Все думаю – як би мені заробити на хліб… Хоч би ти мені допоміг, порадив би, чи що…
Простіше простого, – сказав весело Джузеппе, а сам подумав:
«Спекаюся я зараз цього клятого поліна». – Простіше простого:
бачиш, лежить на верстаті прекрасне поліно, візьми-но ти це поліно, Карло, та й віднеси додому.
Еге ж, – понуро мовив Карло, – а далі що? Принесу я поліно додому, а в мене навіть і пічки в комірці нема.
Я тобі діло кажу, Карло… Візьми ножа, виріж із цього поліна ляльку, навчи її говорити різні кумедні слова, співати й танцювати, та й носи по дворах. Заробиш на шматок хліба й на скляночку вина.

В цей час на верстаті, де лежало поліно, пискнув веселий голосок:

Браво, чудово придумано, Синій Носе!

Джузеппе знову затремтів від страху, а Карло тільки здивовано огледівся – звідкіля цей голос?
Ну, спасибі, Джузеппе, що порадив. Давай, мабуть, твоє поліно.
Тоді Джузеппе схопив поліно й мерщій сунув його другові. Та чи він його не втримав, чи то воно само підстрибнуло й торохнуло Карло по голові.
А, то он які твої подарунки! – ображено вигукнув Карло.
Пробач, друзяко, це не я тебе вдарив.
Виходить, я сам себе хряснув по голові?
Ні, друзяко, – певно, само поліно тебе торохнуло.
Брешеш, ти вдарив…
Ні, не я…
Я знав, що ти п’яниця, Синій Носе, – сказав Карло, – а виходить, що ти ще й брехун.
– Ага, то ти – лаятись! – заверещав Джузеппе. – Ну, давай, підійди ближче!
Сам підійди ближче, я тебе ухоплю за носа!
Обидва діди понадувалися, мов сичі, та й почали наскакувати один на одного. Карло схопив Джузеппе за синій ніс.

Джузеппе вхопив Карло за сиве волосся, що росло біля вух. Після цього вони щосили заходилися тусати один одного попід ребра.

Пронизливий голосок на верстаті тим часом пищав і під’юджував:
Товчи, товчи дужче!
Нарешті старі стомилися і захекались. Джузеппе сказав:
Давай помиримось чи що… Карло відповів:
Ну що ж, давай помиримось…
Старі поцілувалися. Карло взяв поліно під пахву й пішов додому.
Карло майструє дерев’яну ляльку й називає її Буратіно
Карло жив у комірці під сходами, де в нього нічого не було, крім гарної печі – в стіні навпроти дверей.
Але гарна піч, і вогонь у ній, і казанок, що кипів на вогні, – були не справжні, а намальовані на шматині старого полотна. Карло зайшов до комірки, сів на один однісінький стілець біля безногого столу і, покрутивши і так і сяк поліно, почав ножем вирізати з нього ляльку.
«Як би мені її назвати? – роздумував Карло. – Назву-но я її Буратіно. Це ім’я принесе мені щастя. Я знав одну родину – там усіх звали Буратіно: батько – Буратіно, мати – Буратіно, діти – теж Буратіно… Всі вони жили весело й безжурно…»
Насамперед вирізав він на поліні волосся, потім лоба, потім очі. Раптом очі самі собою розплющилися і пильно вп’ялися в нього… Карло й навзнаки не дав, що злякався, тільки ласкаво запитав:
Дерев’яні оченята, чому ви так чудно дивитесь на мене?
Але лялька мовчала, – мабуть, тому, що в неї не було ще рота. Карло вистругав щоки, потім вистругав носа – звичайного носа…

Та раптом ніс почав витягуватись, рости і вийшов такий довгий, що Карло навіть крякнув:
Негарно, довгий…
І заходився зрізати в носа кінчик. Та ба!
Ніс крутився, викручувався, та так і лишився – довгий предовгий, цікавий, гострий ніс. Карло взявся до рота. Та ледве він встиг вирізати губи – рот одразу розтулився:
Хи-хи-хи, ха-ха-ха!
І висунувся з нього, дражнячись, вузенький червоний язик. Карло, не зважаючи на всі ці витівки, і далі стругав, вирізав, длубав…
Зробив ляльці підборіддя, шию, плечі, тулуб, руки… Та щойно він закінчив вистругувати останнього пальчика, як Буратіно почав
лупцювати кулачками Карло по лисині, щипати його та лоскотати.
Послухай, – мовив Карло суворо, – я ж іще не закінчив тебе майструвати, а ти вже пустуєш… Що ж воно далі буде? Га?
І він суворо глянув на Буратіно.
Буратіно круглими очима, як миша, дивився на тата Карло.
Карло зробив йому з трісочок довгі ноги з великими ступнями. На цьому скінчивши роботу, поставив дерев’яного хлопчиська на підлогу, щоб навчити ходити. Буратіно похитався, похитався на
тоненьких ніжках, зробив крок, другий, скік, скік – до дверей, через поріг – і чимдуж на вулицю.
Карло, непокоячись, пішов за ним.
Гей, шельмівська дитино, вернись!
Та де там! Буратіно біг вулицею, як заєць, тільки дерев’яні підошви
тук-тук, тук-тук – стукотіли по камінню.
Держіть його! – загукав Карло.
Перехожі сміялися, показуючи пальцями на втікача. На перехресті вулиць стояв величезний поліцейський з підкрученими вусами, в трикутному капелюсі. Побачивши дерев’яного чоловічка, що біжить бруківкою, поліцейський широко розставив ноги, перегородивши ними всю вулицю. Буратіно хотів проскочити в нього між ногами,

але поліцейський ухопив його за носа і тримав так, аж поки підбіг тато Карло.

Ну, стривай же, я з тобою потім розправлюся! – відсапуючись, промовив Карло і хотів засунути Буратіно в кишеню своєї куртки.

Буратіно аж ніяк не хотілося такого веселого дня при всьому народі стирчати ногами догори з кишені куртки, – він спритно вивернувся, гепнувся на брук і прикинувся мертвим.

Аяй! – сказав поліцейський. – Справи, здається, дуже кепські!

Почали збиратися перехожі. Дивлячись на Буратіно, хитали головами. – Бідолаха, – казали одні, – мабуть, з голоду…
Карло його до смерті замордував, – казали інші. – Цей старий катеринщик тільки прикидається добрим, а насправді він поганий, злий чоловік…
Вислухавши все це, вусатий поліцейський узяв нещасного Карло за барки і потяг його в околодок.
Карло пручався, здіймав куряву черевиками й голосно стогнав:
Ой лишенько, на горе собі я зробив дерев’яного хлопчиська!
Коли вулиця збезлюділа, Буратіно задер носа, огледівся і вистрибом побіг додому.

Розумний Цвіркун дає Буратіно мудру пораду

Прибігши в комірку під сходами, Буратіно гепнувся на підлогу біля ніжки стільця.
Що б іще таке вигадати?
Не треба забувати, що Буратіно йшов тільки перший день від народження. Думки в нього були ще маленьк-маленькі, куценькі- куценькі, дрібненькі-дрібненькі. В цей час почулося:
Кррі-крі, кррі-крі, кррі-крі…
Буратіно закрутив головою, оглядаючи комірку.
Гей, хто тут?
Тут я, кррі-крі…
Буратіно побачив створіння, трохи схоже на таргана, але з головою, немов у коника. Воно сиділо на стіні біля пічки і тихо потріскувало – кррі-крі, а само дивилося опуклими, немовби скляними, райдужними очима та ворушило вусиками.
Гей, ти хто такий?
– Я – Розумний Цвіркун, – відповіло створіння. – Живу в цій кімнаті понад сто років.
Тут я господар, забирайся геть.

Гаразд, я піду, хоча мені сумно залишати кімнату, де я прожив сто років, – відповів Розумний Цвіркун. – Але, перш ніж я піду, послухай корисну пораду.
Дужжже мені потрібні поради старого цвіркуна.
Ой Буратіно, Буратіно, – промовив цвіркун, – годі пустувати, слухайся Карло, без діла не тікай з дому і завтра почни ходити до школи. Ось моя порада. Інакше на тебе чекають жахливі небезпеки й страшні пригоди. За твоє життя я не дам і здохлої сухої мухи.
Ччччому? – запитав Буратіно.
А ось побачиш – ччччому, – відповів Розумний Цвіркун.
Ех ти, столітня комаха-бідолаха! – крикнув Буратіно. – Понад усе на світі я люблю страшні пригоди. Завтра вдосвіта втечу з дому – лазити по парканах, дерти пташині гнізда, дражнити хлопчаків, тягати за хвости собак і кішок… Я ще й не таке утну!..
Шкода мені тебе, шкода, Буратіно, плакатимеш ти гіркими сльозами.
Ччччому? – знову запитав Буратіно.
Тому що в тебе дурна дерев’яна голова.
Тоді Буратіно скочив на стілець, із стільця на стіл, ухопив молоток і шпурнув його в голову Розумному Цвіркуну. Старий Розумний Цвіркун тяжко зітхнув, поворушив вусами та й поповз за піч, – назавжди із цієї кімнати.

Буратіно мало не гине через власну легковажність. Тато Карло клеїть йому одяг із кольорового паперу й купує абетку

Після пригоди з Розумним Цвіркуном у комірці під сходами стало зовсім нудно. День тягнувся довго-довго. У животі Буратіно теж було нудненько.
Він заплющив очі й раптом побачив смажену курку на тарілці. Швидко розплющив очі – курка на тарілці зникла.
Він знову заплющив очі – побачив тарілку з манною кашею й малиновим варенням. Розплющив очі – нема тарілки з манною
кашею й малиновим варенням. Тоді Буратіно здогадався, що йому страшенно хочеться їсти. Він підбіг до печі й сунув ніс у казанок, що кипів на вогні. Але довгий ніс Буратіно проштрикнув наскрізь
казанок, бо, як ми знаємо, і піч, і вогонь, і дим, і казанок намалював бідний Карло на шматині старого полотна.
Буратіно витяг носа й подивився в дірку – за полотном в стіні було щось схоже на невеличкі дверцята, але там усе було так засновано павутинням, що нічого не можна було розібрати. Буратіно пішов нишпорити по всіх кутках, – чи не знайдеться десь шкоринки хліба або курячої кісточки, обгризеної кішкою. Та ба, у бідного Карло нічогісінько не було в запасі на вечерю! Раптом він побачив у кошику зі стружками куряче яйце. Схопив його, поклав на
підвіконня і носом – цюк-цюк! – розбив шкаралупу. Усередині яйця цяпнув голосок:
Дякую, дерев’яний чоловічку!

З розбитої шкаралупи вилізло курча з пухом замість хвоста і з веселими очима.

До побачення! Мама Курка давно чекає мене на подвір’ї. І курча вистрибнуло у вікно і – тільки його й бачили.

Ой, ой! – заволав Буратіно. – Їсти хочу!
День нарешті закінчився. У комірці стало сутінно.
Буратіно сидів біля намальованої пічки і від голоду потихеньку гикав. Раптом він побачив – з під сходів, з під підлоги, висунулася товста голова. Висунулася, понюхала повітря й вилізла сіра тварина на низьких лапах.
Не поспішаючи, вона пішла до кошика зі стружками, влізла туди, нюхаючи й нишпорячи, – сердито зашаруділа стружками. Мабуть, вона шукала яйце, що його розбив Буратіно.
Потім вона вилізла з кошика й підійшла до Буратіно. Понюхала його, крутячи чорним носом із чотирма довгими волосинками з кожного боку. Від Буратіно їстівним не пахло, – отож сіра тварина пішла мимо, тягнучи за собою довгий тонкий хвіст.
То як же було не схопити її за хвіст!

Буратіно відразу ж і схопив.
А це була стара злюща щуриха Шушара.
З переляку вона метнулась було як тінь під сходи, тягнучи за собою Буратіно, та оглянулась і побачила, що це всього тільки дерев’яне хлопчисько.
Тоді вона зі скаженою люттю накинулася на нього, щоб перегризти горло.
Тепер уже Буратіно перелякався, відпустив холодний хвіст щурихи і скочив на стілець.
Щуриха – за ним. Він зі стільця перескочив на підвіконня. Шушара – за ним. З підвіконня він через усю комірку перелетів на стіл. Щуриха – за ним. І тут, на столі, вона схопила Буратіно за горло, збила з ніг, тримаючи його в зубах, зіскочила на підлогу й потягла під сходи, у погрібець.

Тату Карло! – встиг тільки пискнути Буратіно.
Я тут! – відповів гучний голос.
Двері розчинилися навстіж, увійшов тато Карло. Стягнув з ноги дерев’яний черевик та як жбурне ним у щуриху…
Шушара, випустивши дерев’яного хлопчиська, хрумкнула зубами й зникла.
Ось до чого призводять пустощі, – пробурчав тато Карло,
підводячи з підлоги Буратіно. Подивився, чи все в нього ціле. Відтак посадив його собі на коліна, дістав із кишені цибулинку, обібрав. – На, їж!

Буратіно уп’явся голодними зубами в цибулину і з’їв її, хрумтячи й плямкаючи. Після того став тертися головою об колючу щоку тата Карло.
Я буду розумненький та розважливенький, тату Карло… Розумний Цвіркун велів мені ходити до школи.
Добре придумано, малий…
Тату Карло, але ж я – голенький, дерев’яненький, хлопчаки в школі мене засміють.
Еге ж, – мовив Карло й почухав колюче підборіддя. – Правду кажеш, малий!
Він запалив лампу, взяв ножиці, клей та клаптики кольорового паперу. Вирізав і склеїв курточку з коричневого паперу та яскраво зелені штанці. Змайстрував черевички із старої халяви й шапочку – ковпачок з китичкою – зі старої шкарпетки. Все це надів на Буратіно:
Носи на здоров’я!
Тату Карло, – сказав Буратіно, – а як же я піду до школи без абетки?
Еге ж, правду кажеш, малий…
Тато Карло почухав потилицю. Напнув на плечі свою єдину стару куртку і пішов з дому.
Він швидко повернувся, але без куртки. В руці він тримав книжку з великими літерами й цікавими малюнками.
Ось тобі абетка. Вчися на здоров’я.
Тату Карло, а де твоя куртка?
Та… Куртку я продав… Нічого, обійдуся й так… Тільки ти живи на здоров’я.
Буратіно уткнувся носом у добрі руки тата Карло. Вивчуся, виросту, куплю тобі тисячу нових курток.

Буратіно з усіх сил хотів цей перший у його житті вечір прожити без пустощів, як навчив його Розумний Цвіркун.

Буратіно продає абетку і купує квиток до лялькового театру

Рано вранці Буратіно поклав абетку в торбинку і підстрибом побіг до школи.
По дорозі він навіть не дивився на ласощі, виставлені в крамницях,
маківники, солодкі пиріжки та льодяники у вигляді півників, насаджених на палички.
Він не хотів дивитися й на хлопчаків, що запускали паперового змія. Вулицю переходив смугастий кіт Базіліо, якого можна було схопити за хвіст.
Але Буратіно утримався і від цього.
Що ближче підходив він до школи, то голосніше неподалік, на березі Середземного моря, грала весела музика.
«Ні-ні-ні», – пищала флейта.
«Ля-ля-ля-ля», – співала скрипка.
«Дзінь-дзінь», – дзенькали мідні тарілки.
«Бум!» – бив барабан.
До школи треба було повертати праворуч, музика лунала ліворуч. Буратіно почав спотикатися. Ноги самі повертали до моря, де: «Ні ні, нііііі…» «Дзінь ляля, дзінь ляля…» «Бум!»

Школа ж нікуди ж не втече, – сам собі голосно промовив Буратіно,
я тільки гляну, послухаю – і бігцем до школи!

Що є духу він кинувся бігти до моря. Побачив полотняний балаган, прикрашений різноколірними прапорцями, що майоріли на морському вітрі.
Нагорі, на балагані, грали пританцьовуючи чотири музиканти. Внизу огрядна усміхнена тіточка продавала квитки.
Біля входу стояла велика юрба – хлопчики й дівчатка, солдати, продавці лимонаду, годувальниці з немовлятами, пожежники,
листоноші – всі, всі читали велику афішу. Буратіно смикнув за рукав якогось хлопчика:
Скажіть, будь ласка, скільки коштує вхідний квиток? Хлопчик не поспішаючи процідив крізь зуби:
Чотири сольдо, дерев’яний чоловічку.
Розумієте, хлопчику, я забув удома свій гаманець… Чи не позичили б ви мені чотири сольдо?
Хлопчик презирливо свиснув:
Знайшов дурня!

Мені стрррррррашенно хочеться подивитись ляльковий театр, – крізь сльози мовив Буратіно. – Купіть у мене за чотири сольдо мою чудову курточку…
Паперову куртку за чотири сольдо? Знайшов дурня!
Ну, тоді мій гарненький ковпачок…
Твоїм ковпачком тільки пуголовків ловити… Знайшов дурня!
У Буратіно навіть ніс похолов – так йому кортіло потрапити до театру.
Хлопчику, в такому разі візьміть за чотири сольдо мою нову абетку…
З малюнками?
З ччччудовими малюнками й великими літерами.
Ну, що ж, давай, – сказав хлопчик, узяв абетку і знехотя відрахував чотири сольдо.
Буратіно підбіг до огрядної усміхненої тіточки й пропищав:
Послухайте, дайте мені квиток у першому ряду, на єдину виставу лялькового театру.

Під час вистави ляльки впізнають Буратіно

Буратіно сів у першому ряду і захоплено дивився на спущену завісу.
На завісі були намальовані чоловічки, що танцювали, дівчатка в чорних масках, страшні бородаті люди в ковпачках із зірками, сонце, схоже на млинець з носом і очима, та інші цікаві малюнки.
Тричі вдарили у дзвін – і завіса піднялася.
На маленькій сцені праворуч і ліворуч стояли картонні дерева. Над ними висів ліхтар, схожий на місяць. Він відбивався в шматочку
дзеркала, на якому нібито плавали два лебеді, зроблені з вати, з золотими дзьобами.
З-за картонного дерева вигулькнув маленький чоловічок у довгій синій сорочці з довгими рукавами. Його обличчя було обсипане пудрою, білою, як зубний порошок. Він уклонився шановній публіці і сказав сумно:
Добридень, мене звуть П’єро… Зараз ми зіграємо перед вами комедію під назвою «Дівчинка з блакитним волоссям, або Тридцять три потиличники». Мене битимуть палицею, даватимуть ляпаси та потиличники. Це дуже смішна комедія…
З-за іншого картонного дерева вискочив другий чоловічок, увесь картатий, як шахова дошка.
Він уклонився шановній публіці:
Добридень, я – Арлекін!
Після цього він повернувся до П’єро й дав йому два ляпаси, такі дзвінкі, що в того зі щік посипалась пудра.
Ти чого хникаєш, дурню?
Я сумний, бо хочу женитися, – відповів П’єро.
А чому ж ти не женишся?
Бо моя наречена від мене втекла…
Ха-ха-ха! – зареготав Арлекін. – Бачили дурня! Він ухопив палицю й відлупцював П’єро.

Як звуть твою наречену?

А ти більше не битимешся?
Е ні, я ще тільки почав…
У такому разі її звуть Мальвіна, або Дівчинка з блакитним волоссям.
Ха-ха-ха! – знову зареготав Арлекін і почастував П’єро трьома потиличниками. – Послухайте, шановна публіко… Та хіба ж бувають дівчатка з блакитним волоссям?

Але раптом, обернувшись до публіки, він побачив на передній лавці дерев’яного хлопчака з ротом до вух, з довгим носом, у ковпачку з китичкою.
Дивіться, та це ж Буратіно! – вигукнув Арлекін, показуючи на нього пальцем.
Живий Буратіно! – заволав П’єро, змахуючи довгими рукавами.
З-за картонних дерев вибігло багато ляльок – дівчатка в чорних масках, страшні бородані в ковпаках, волохаті собаки з ґудзиками замість очей, горбані з носами, схожими на огірок… Усі вони підбігли до свічок, що стояли вздовж рампи, і, вдивляючись у публіку, заторохтіли:
Це Буратіно! Це Буратіно! До нас, до нас, веселий шалапуте Буратіно!

Тоді Буратіно з лавки стрибнув на суфлерську будку, а з неї – на сцену.
Ляльки підхопили його, почали обіймати, цілувати, щипати… Буратіно перелітав з одних обіймів до інших.
Потім усі ляльки заспівали «Польку Пташку»:

Пташка польку танцювала

На лужку в ранковий час.

Дзьоб наліво, хвіст направо,

– Славна полька Карабас.

Два жуки – на барабані,

А у жабки – контрабас.

Дзьоб наліво, хвіст направо,

– Добра полька Барабас.

Пташка польку танцювала,

Бо весела та мала.

Дзьоб наліво, хвіст направо,

– Гарна полечка була!

Глядачі були зворушені. Одна з годувальниць навіть заплакала. А пожежник просто ридав ридма.
Тільки хлопчиська на задніх лавах обурювалися й тупотіли ногами:
Годі лизатися, не маленькі, показуйте далі виставу!
Почувши цей галас, із-за сцени висунувся чоловік, такий страшний на вигляд, що можна було заклякнути від жаху, тільки глянувши на нього. Густа нечесана борода його тяглася по підлозі, вирячені очі оберталися, величезна пелька ляскала зубами, начебто це була не людина, а крокодил. У руці він тримав семихвостого нагая. Це був хазяїн лялькового театру, доктор лялькових наук синьйор Карабас- Барабас.
Га-га-га, гу-гу-гу! – заревів він на Буратіно. – То це ти перешкоджаєш показові моєї чудової комедії?!
Він схопив Буратіно, відніс його до комірчини театру й повісив на цвях. Повернувшись, насварився на ляльок семихвостим нагаєм, щоб вони вели виставу далі.

Ляльки абияк закінчили виставу, завіса опустилася, глядачі розійшлися. Доктор лялькових наук синьйор Карабас-Барабас пішов на кухню вечеряти.
Засунувши нижню частину бороди в кишеню, щоб не заважала, він сів біля печі, де на рожні смажилися цілий кріль і два курчатка.
Послинивши пальці, він доторкнувся до смаженини, і вона здалася йому ще сирою.
У печі було мало дров. Тоді він тричі ляснув у долоні.

Прибігли Арлекін і П’єро.
Принесіть-но мені цього гультяя Буратіно, – сказав синьйор
Карабас-Барабас. – Він зроблений з сухого дерева, я його підкину у вогонь, і моя смаженина швидко засмажиться.

Арлекін і П’єро впали навколішки, благали пожаліти нещасного Буратіно.
А де мій нагай? – загорлав Карабас-Барабас.
Тоді вони, ридаючи, пішли до комірчини, зняли з цвяха Буратіно й потягли на кухню.

Синьйор Карабас-Барабас замість того, щоб спалити Буратіно, дає йому п’ять золотих монет і відпускає додому

Коли ляльки притягли Буратіно й кинули його на підлогу біля пічки, синьйор Карабас-Барабас, грізно сопучи носом, ворушив коцюбою вугілля. Раптом очі його налилися кров’ю, ніс, а потім і все обличчя взялося поперечними зморшками. Мабуть, йому в ніздрі попала вуглинка.
Аа… аа… аа… – завив Карабас-Барабас, закочуючи очі, – аа-чхи!
І він чхнув так, що попіл здійнявся у пічці стовпом. Коли доктор лялькових наук починав чхати, то вже не міг зупинитися і чхав п’ятдесят, а коли й сто разів підряд. Від такого надзвичайного чхання він знесилювався і добрішав. П’єро нишком шепнув Буратіно:
Спробуй-но з ним заговорити між чханням…
Аа-чхи! Аа-чхи! – Карабас-Барабас хапав роззявленим ротом повітря і з хряскотом чхав, тіпаючи головою і тупаючи ногами. На кухні все двигтіло, деренчали шибки, коливалися сковороди й
каструлі на гвіздках.
Тим часом Буратіно почав підвивати жалібним тоненьким голоском:
Бідолашний я, ніхто мене не жаліє…
Перестань ревти! – крикнув Карабас-Барабас. – Ти мені заважаєш!.. Аа-чхи!
Будьте здорові, синьйоре, – схлипнув Буратіно.
Дякую… А що – батьки твої живі? Аа-чхи!
В мене ніколи, ніколи не було мами, синьйоре. Ой, я нещасний! – І Буратіно заверещав так пронизливо, що у вухах Карабаса-Барабаса закололо, наче голкою.

Він затупотів чобітьми.
Годі верещати, кажу тобі! Аа-чхи! А що – батько твій живий?
Мій сердешний батько ще живий, синьйоре.
Уявляю, що буде з твоїм батьком, коли він дізнається, що я на тобі засмажив кроля й двох курчат. Аа-чхи!
Мій бідолаха-батько все одно незабаром помре від голоду й холоду. Я його єдина підпора на схилі віку. Згляньтеся на мене, відпустіть, синьйоре.
Десять тисяч чортів! – заволав Карабас-Барабас. – Ні про який жаль не може бути й мови. Кріль та курчата мають бути засмажені. Лізь у піч!
Синьйоре, я не можу цього зробити.
Чому? – спитав Карабас-Барабас тільки для того, щоб Буратіно вів розмову далі, а не вищав у вуха.
Синьйоре, я вже спробував одного разу сунути носа у піч, та тільки проштрикнув дірку…
Що за нісенітниці! – здивувався Карабас-Барабас. – Як ти міг носом проштрикнути дірку в печі?

Тому, синьйоре, що піч і казанок на вогні були намальовані на шматині старого полотна.
Аа-чхи! – чхнув Карабас-Барабас з такою силою, що П’єро відлетів ліворуч, Арлекін – праворуч, а Буратіно завертівся дзиґою. – Де ти бачив піч, і вогонь, і казанок, намальовані на шматині полотна?
У комірці мого тата Карло.
Твій батько – Карло! – Карабас-Барабас схопився з місця, змахнув руками, борода його розлетілася на всі боки. – То, значить, це в комірці старого Карло потайні…

Та враз Карабас-Барабас, певно, не бажаючи прохопитися словом про якусь таємницю, обома кулаками заткнув собі рота. І так сидів якийсь час, дивлячись виряченими очима на згасаючий вогонь.
Гаразд, – промовив він нарешті, – я повечеряю недосмаженим кролем і сирими курчатами. Я дарую тобі життя, Буратіно. Мало того…
Він заліз під бороду в кишеню жилета, витяг п’ять золотих монет і простягнув їх Буратіно.
Мало того… Візьми ці гроші і віднеси їх Карло. Перекажи моє вітання і скажи, що я прошу його ні в якому разі не вмирати від голоду й холоду і найголовніше – не виїздити з комірки, де знаходиться піч, намальована на шматині старого полотна. Іди виспись і рано вранці біжи додому.

Буратіно поклав п’ять золотих монет у кишеню й відповів, чемно вклонившись:
Дуже дякую вам, синьйоре. Ви не могли довірити гроші у надійніші руки…
Арлекін і П’єро відвели Буратіно до лялькової спальні, де ляльки знов почали обіймати, цілувати, штовхати, щипати й знов обіймати Буратіно, що так незрозуміло позбувся страшної загибелі в печі.
Він пошепки казав лялькам:
Тут є якась таємниця.

По дорозі додому Буратіно зустрічає двох жебраків – кота Базіліо та лисицю Алісу

Рано вранці Буратіно полічив гроші – золотих монет було стільки, скільки пальців на руці, – п’ять. Затиснувши золоті монети в кулаці, він підстрибцем побіг додому, наспівуючи:
Куплю татові Карло нову куртку, куплю багато маківників, льодяникових півників на паличках.
Коли зник з очей балаган лялькового театру з прапорцями, що майоріли над ним, Буратіно побачив двох жебраків, які понуро брели курним шляхом: лисицю Алісу, що шкандибала на трьох лапах, і сліпого кота Базіліо.

Це був не той кіт Базіліо, що його Буратіно зустрів учора на вулиці, а інший – теж Базіліо і теж смугастий. Буратіно хотів пройти мимо, але лисиця Аліса сказала улесливо:
Добридень, ласкавенький Буратіно! Куди так поспішаєш?
Додому, до тата Карло. Лисиця зітхнула ще улесливіше:
Вже й не знаю, чи застанеш ти бідолашного Карло живим: він зовсім слабий від голоду й холоду…
А ти це бачила? – Буратіно розтулив кулак і показав п’ять золотих.
Побачивши гроші, лисиця мимоволі потяглася до них лапою, а кіт раптом широко розплющив сліпі очі, і вони блиснули в нього, мов два зелені ліхтарі.

Та Буратіно нічого цього не помітив.

Добренький, гарненький Буратіно, що ж ти робитимеш з цими грішми?
Куплю куртку татові Карло… Куплю нову абетку…
Абетку, ох, ох, – сказала лисиця Аліса, хитаючи головою. – Не доведе тебе до добра ота наука. От я вчилася, вчилася, а, бач, ходжу на трьох лапах.
Абетку, – пробуркотів і кіт Базіліо, сердито пирхнувши у вуса. – Через те кляте навчання я очей позбувся.

На сухій гілці над дорогою сиділа підстаркувата ґава. Слухала, слухала та й крякнула:
Брешуть, брешуть!

Кіт Базіліо тієї ж миті високо підстрибнув, лапою збив ґаву з гілки, видер у неї півхвоста – насилу вона полетіла. І знову прикинувся, ніби він сліпий.

Ви за що її так, коте Базіліо? – здивовано спитав Буратіно.
– Та очі ж сліпі, – відповів кіт, – здалося – собачка на дереві. Пішли вони втрьох курним шляхом. Лисиця мовила:
Розумненький, розважливенький Буратіно, чи не бажав би ти, щоб грошей у тебе стало в десять разів більше?
Звичайно, хочу! Та як це зробити?
Простіше простого. Ходімо.
Куди?
До Країни Дурнів. Буратіно трохи поміркував.
Ні, я вже, мабуть, зараз додому піду.
Будь ласка, ми ж тебе на мотузці не тягнемо, – сказала лисиця, – тим гірше для тебе.

Тим гірше для тебе, – пробуркотів кіт.
Ти сам собі ворог, – сказала лисиця.
Ти сам собі ворог, – пробуркотів кіт.
А то б твої п’ять золотих перетворилися на купу грошей. Буратіно зупинився, роззявив рота…
Брешеш!
Лисиця сіла, облизнулася:
Я тобі зараз поясню. У Країні Дурнів є чарівне поле, що зветься Поле Чудес. На цьому полі викопай ямку, прокажи тричі: «Крекс, фекс, пекс», поклади в ямку золотий, засип землею, зверху посип сіллю, полий гарненько і йди собі спати. На ранок з ямки виросте невеличке деревце, на ньому замість листя висітимуть золоті монети. Зрозумів?
Буратіно аж підстрибнув:
Брешеш!
Ходімо, Базіліо, – ображено відвернувши писок, сказала лисиця, – нам не вірять, то й не треба!
Ні, ні! – загукав Буратіно. – Вірю, вірю!.. Ходімо швидше до Країни Дурнів!

У харчівні «Трьох пічкурів»

Буратіно, лисиця Аліса та кіт Базіліо спустилися з гори і йшли, йшли
через поля, виноградники, через сосновий гай, вийшли до моря і знову повернули від моря, через той же гай, виноградники. Містечко на горбу і сонце над ним було видно то праворуч, то ліворуч.
Лисиця Аліса казала, зітхаючи:
Ох, не дуже то й легко потрапити до Країни Дурнів, лапи геть намуляєш…
Надвечір вони побачили обіч дороги старий будиночок з пласкою покрівлею і вивіскою над входом:

Золотий ключик, або Пригоди Буратіно - Олексій Толстой
ХАРЧІВНЯ ТРЬОХ ПІЧКУРІВ

Хазяїн вибіг назустріч гостям, зірвав з лисої голови шапчину й, низько вклоняючись, просив завітати до нього.
Не завадило б нам хоч суху скоринку перехопити, – промуркотіла лисиця.
Хоча б скоринкою хліба почастували, – пробуркотів і кіт.
Зайшли до харчівні, посідали біля печі, де на рожнах і сковородах смажилась усяка всячина. Лисиця раз у раз облизувалась, кіт
Базіліо поклав лапи на стіл, вусатий писок на лапи, уп’ялив очі в їжу.
Гей, хазяїне, – поважно сказав Буратіно, – дайте нам три скоринки хліба!
Хазяїн мало не впав від подиву, що такі шановні гості так мало замовляють.
Веселенький, дотепненький Буратіно жартує з вами, хазяїне, – захихикала лисиця.
Він жартує, – буркнув кіт.
Дайте три скоринки хліба й до них – он того дивовижно
засмаженого баранця, – сказала лисиця, – і ще оте гусенятко, та двійко голубів на рожні, та ще, мабуть, печіночки…
Шість штук найжирніших карасів, – наказав кіт, – і дрібної сирої рибки на закуску.

Коротко кажучи, вони взяли все, що було в печі, для Буратіно зосталася одна скоринка хліба. Лисиця Аліса й кіт Базіліо з’їли все разом із кістками. Черева в них роздулися, морди залисніли.
Відпочинемо часинку, – сказала лисиця, – а рівно опівночі вийдемо. Не забудьте нас розбудити, хазяїне…
Лисиця й кіт розляглися на двох м’яких ліжках, захропіли й
засвистіли. Буратіно задрімав у кутку на собачій підстилці. Снилося йому деревце з кругленькими золотими листочками. Тільки він простягнув руку…
Гей, синьйоре Буратіно, прокидайтеся, вже північ.
У двері стукали. Буратіно схопився, протер очі. На ліжках – ні кота, ні лисиці – порожньо.
Хазяїн пояснив йому:
Ваші шановні друзі раніше встали, підкріпилися холодним пирогом і пішли.
Мені нічого не веліли переказати?
Дуже навіть веліли, – щоб ви, синьйоре Буратіно, не гаючи й хвилини, бігли дорогою до лісу.
Буратіно кинувся до дверей, але хазяїн став на порозі, примружився і вперся руками в боки.
А за вечерю хто платитиме?
Ой! – пискнув Буратіно. – Скільки?
Рівно один золотий.
Буратіно зразу ж хотів прослизнути повз його ноги, але хазяїн ухопив рожен, – їжакуваті вуса й навіть волосся над вухами в нього стали сторч.
Плати, негіднику, або проштрикну тебе, як жука! – цвірінчала навздогін:

Довелося віддати один золотий з п’яти. Пошморгуючи носом, прикро вражений Буратіно покинув кляту харчівню.
Ніч була темна, – цього мало, – чорна мов сажа. Все навколо спало. Тільки над
головою Буратіно нечутно літала нічна птаха Сплюшка.
Доторкуючись м’яким крилом до носа Буратіно, Сплюшка повторювала:
Не вір, не вір, не вір! Буратіно досадливо зупинився.
Чого тобі?
Не вір котові й лисиці…
Та ну тебе!
Він побіг далі й чув, як Сплюшка

Бійся розбійників на цій дорозі…

На Буратіно нападають розбійники

На крайнебі з’явилося зеленкувате світло – сходив місяць. Попереду забовванів чорний ліс.
Буратіно пішов швидше. Хтось позад нього теж пішов швидше. Він припустив бігцем. Хтось біг за ним слідом безшумними стрибками.
Він обернувся.
Його наздоганяли двоє, на головах у них були мішки з прорізаними дірками для очей. Один, що був нижчий на зріст, розмахував ножем, другий, вищий, тримав пістолет, у якого дуло розширювалося, як
лійка.
Ой-ой! – завищав Буратіно і як заєць кинувся до чорного лісу.
Стій, стій! – загукали розбійники.

Буратіно, хоч і був страшенно переляканий, усе ж догадався – засунув до рота чотири золоті і звернув з дороги до огорожі, зарослої ожиною…
Та враз двоє розбійників схопили його.
Гаманець чи життя!
Буратіно, нібито не розуміючи, що від нього хочуть, тільки часто часто дихав носом. Розбійники трясли його за барки, один погрожував пістолетом, другий нишпорив у кишенях.
Де твої гроші? – гарчав вищий.
Гроші, паршивцю! – сичав низенький.
Розірву на клапті!
Голову відгризу!

Буратіно так затремтів з переляку, що золоті монети задзвеніли у нього в роті.
Ось де в нього гроші! – завили розбійники. – У роті в нього гроші!
Один схопив Буратіно за голову, другий – за ноги. Почали його підкидати.
Та він тільки міцніше зціплював зуби.
Перевернувши Буратіно догори ногами, розбійники били його головою об землю. Але й до цього йому було байдуже.
Розбійник, той, що був нижчий, заходився широким ножем розціплювати йому зуби. От-от розціпить…
Буратіно приловчився – і з усієї сили вкусив його за руку… Та це була не рука, а котяча лапа!
Розбійник дико заскиглив. Буратіно в цей час вивернувся, мов ящірка, кинувся до огорожі, пірнув у колючу ожину, залишивши на колючках клапті штанців і курточки, переліз на той бік і помчав до лісу. На узліссі розбійники знову наздогнали його.
Він підстрибнув, ухопився за гілку, що гойдалася, і поліз на дерево.
Розбійники – за ним. Але їм заважали мішки на головах.
Видершись на верхівку, Буратіно розгойдався і перестрибнув на сусіднє дерево. Розбійники – за ним…
Та обидва вони одразу ж зірвалися й гепнули на землю. Поки вони кректали й чухалися, Буратіно зісковзнув з дерева і кинувся бігти, так швидко перебираючи ногами, що їх навіть не було видно. Світив місяць, і дерева кидали довгі тіні.
Весь ліс був смугастий… Буратіно то зникав у тіні, то білий ковпачок його мерехтів у місячному світлі.

Так він дістався до озера. Над дзеркальною водою висів місяць, ніби в ляльковому театрі.
Буратіно кинувся праворуч – грузько. Ліворуч – грузько… А позаду знову затріщав хмиз…
Тримай, тримай його!
Розбійники вже підбігали, вони високо вистрибували з мокрої трави, щоб побачити Буратіно.
Ось він!
Йому тільки й лишалося, що кинутися у воду. В цей час він побачив білого лебедя, що спав біля берега, засунувши голову під крило.
Буратіно стрибнув у озеро, пірнув і схопив лебедя за лапи.
Го-го, – гоготнув лебідь, прокидаючись, – що за непристойні жарти! Дайте моїм лапам спокій!
Лебідь змахнув величезними крилами, і тієї ж миті, коли розбійники вже хапали Буратіно за ноги, що стирчали з води, лебідь поважно полетів через озеро.
На тому березі Буратіно випустив його лапи, впав, підхопився і по мохових купинах, очеретом побіг просто до великого місяця, що сяяв над пагорбами.

Розбійники вішають Буратіно на дереві

Від утоми Буратіно насилу пересував ноги, як муха восени на підвіконні.
Раптом крізь гілки ліщини він побачив гарну галявину і посеред неї маленький, освітлений місяцем будиночок з чотирма віконцями. На віконницях намальовані сонце, місяць і зірки. Навколо росли великі блакитні квіти.
Доріжки були посипані чистим пісочком. З фонтана била тоненька цівка води, в ній пританцьовував смугастий м’ячик.
Буратіно накарачках заліз на ґанок. Постукав у двері.

В будиночку було тихо. Він постукав дужче, – мабуть, там міцно спали.
Тим часом з лісу знову вихопилися розбійники. Вони перепливли озеро, вода текла з них потоками. Побачивши Буратіно, низенький розбійник огидно засичав по-котячому, високий задзявкав по-
лисячому.
Буратіно гамселив у двері руками й ногами:
Рятуйте, рятуйте, люди добрі!
Тоді у віконце висунулась кучерява гарненька дівчинка з гарненьким кирпатим носиком. Очі в неї були заплющені.
Дівчинко, відчиніть двері, за мною женуться розбійники.
Ой, яка дурниця, – мовила дівчинка, позіхаючи гарненьким ротиком. – Я хочу спати, я не можу розплющити очей.

Вона підвела руки, сонно потяглася й зникла у вікні. Буратіно в розпачі впав носом у пісок і прикинувся мертвим. Розбійники підбігли:
Ага, тепер від нас не втечеш!
Важко уявити, чого тільки вони не виробляли, аби примусити Буратіно розкрити рота. Якби під час погоні вони не загубили ножа й пістолета, на цьому місці можна було б і закінчити розповідь про нещасного Буратіно. Нарешті розбійники вирішили повісити його
догори ногами. Прив’язали до ніг мотузку, і Буратіно повиснув на дубовій гілці. А вони посідали під дубом, простягнувши мокрі хвости, і чекали, коли в нього з рота випадуть золоті монети.
На світанку здійнявся вітер, залопотіло листя на дубі. Буратіно гойдався, мов деревинка. Розбійникам набридло сидіти на мокрих хвостах.
Повись, голубе, до вечора, – сказали вони зловісно й пішли шукати якусь придорожню харчівню.

Дівчинка з блакитним волоссям повертає Буратіно до життя

За вітами дуба, де висів Буратіно, розлилася світанкова зоря. Трава на галявині стала сизою, блакитні квіти вкрилися крапельками роси. Дівчинка з кучерявим блакитним волоссям знову висунулась у віконце, протерла й широко розплющила заспані гарненькі очі. Ця
дівчинка була найгарнішою лялькою з лялькового театру синьйора Карабаса-Барабаса.
Не маючи сили терпіти брутальних вибриків хазяїна, вона втекла з театру й оселилась у відлюдному будиночку на сизій галявині. Звірі, птахи і деякі з комах дуже полюбили її, – мабуть, тому, що була вона вихована й лагідна дівчинка.
Звірі постачали їй все необхідне для життя. Кріт приносив поживне коріння.
Миші – цукор, сир і шматочки ковбаси.
Шляхетний пес – пудель Артемон – приносив булки.
Сорока цупила для неї на базарі шоколадні цукерки в срібних обгортках.

Жаби приносили в горіхових шкаралупах лимонад. Яструб – смажену дичину.
Хрущі – всілякі ягоди.
Метелики – пилок із квітів, щоб пудритися.
Гусениці вичавлювали з себе пасту, щоб чистити зуби і змащувати
двері, аби вони не рипіли. Ластівки знищували поблизу будинку ос і комарів…
Отже, розплющивши очі, Дівчинка з блакитним волоссям одразу ж побачила Буратіно, що висів головою донизу.
Вона затулила обличчя долонями і скрикнула:
Ох, ох, ох!
Під вікном, метляючи вухами, з’явився шляхетний пудель Артемон. Він щойно вистриг собі задню частину тулуба, як робив це кожного дня. Кучерява шерсть на передній половині тулуба була розчесана, китичка на кінчику хвоста перев’язана зеленим бантом. На передній лапі – срібний годинник.
Завжди до ваших послуг!
Артемон повернув убік носа й підняв верхню губу над білими зубами.
Поклич кого-небудь, Артемоне! – сказала дівчинка. – Треба зняти бідолашного Буратіно, занести в будинок і запросити лікаря.
Уже біжу!
Артемон крутнувся на задніх лапах
так рвучко, що вогкий пісок бризнув з під них навсібіч… Він кинувся до мурашника, гавкаючи, розбудив усе населення і послав чотириста мурашок перегризти мотузку, на якій висів Буратіно. Чотириста поважних мурашок поповзли одна за одною вузенькою стежкою, вилізли на дуба й перегризли мотузку.

Артемон підхопив передніми лапами Буратіно, щоб той не впав, і заніс його до будиночка.
Поклавши Буратіно на ліжко, він собачим галопом помчав у лісову гущавину й одразу ж привів звідти славнозвісного лікаря Сову, фельдшерку Жабу і народного знахаря Богомола, схожого на суху галузку.

Сова приклала вухо до грудей Буратіно.
Пацієнт скоріше мертвий, аніж живий, – прошепотіла вона і відвернула голову назад на сто вісімдесят градусів.
Жаба довго терла вогкою лапою Буратіно, роздумуючи, дивилася виряченими очима відразу в різні боки. Прокумкала великим ротом:
Пацієнт скоріше живий, аніж мертвий.

Народний знахар Богомол сухими, мов билинки, руками почав доторкуватися до Буратіно.
Одне з двох, – прошелестів він, – або пацієнт живий, або він помер. Якщо він живий – він залишиться живий або він не
залишиться живий. Якщо він мертвий – його можна оживити або його не можна оживити.
Шшшарлатанство, – сказала Сова, майнула м’якими крилами й полетіла на темне горище.
У Жаби від злості роздулися всі бородавки.
Як-к-ке-ке-ке обурррливе невігластво! – крякнула вона і, ляпаючи черевом, пострибала у вогкий погрібець…
Знахар Богомол про всяк випадок прикинувся сухою галузкою і вивалився за вікно.
Дівчинка сплеснула гарненькими руками:
Ой, як же мені його лікувати, громадяни?
Рициною, – крякнула Жаба з погрібця.
Рициною! – зневажливо зареготала Сова на горищі.
Або рициною, або нерициною, – процвіркотав за вікном Богомол. Тоді обідраний, геть увесь у синцях,
нещасний Буратіно простогнав:
Не треба рицини, я себе дуже добре почуваю.
Дівчинка з блакитним волоссям турботливо нахилилася над ним:
Буратіно, благаю тебе, заплющ очі, затули носа і випий.
Не хочу, не хочу, не хочу!
Я тобі дам грудочку цукру… Одразу ж по ковдрі на ліжко
видерлася біла миша, вона тримала грудочку цукру.

Ти одержиш його, якщо слухатимешся мене, – сказала дівчинка.
Сам цуууукор дайте…
Та зрозумій же: якщо не вип’єш ліків, ти можеш померти.
Краще померти, ніж пити рицину!
Тоді дівчинка сказала суворо, наче доросла:
Затисни носа й дивись на стелю… Раз, два, три.
Вона влила рицину в рот Буратіно, зразу ж всунула йому грудочку цукру й поцілувала. – От і все.
Шляхетний Артемон, який любив, щоб усе кінчалося щасливо, ухопив зубами свого хвоста і завертівся під вікном, як вихор з тисячі лап, тисячі вух, тисячі блискучих очей.

Дівчинка з блакитним волоссям хоче виховувати Буратіно

Вранці Буратіно прокинувся веселий і здоровий, ніби нічого й не трапилося.
Дівчинка з блакитним волоссям чекала його в садку, сидячи за маленьким столиком, на якому стояв ляльковий посуд.
Її личко було свіже, вимите, на кирпатенькому носику й на щоках – квітковий пил.
Чекаючи на Буратіно, вона з прикрістю відмахувалась від набридливих метеликів.
Та ну вас, справді…
Дівчинка оглянула дерев’яного хлопчака з голови до ніг, скривилася. Звеліла йому сісти до столу й налила в крихітну чашечку какао.
Буратіно сів до столу, підгорнувши під себе ногу.
Мигдалеві тістечка він запихав до рота повністю і ковтав, не розжовуючи. У вазу з варенням він заліз просто пальцями і з насолодою їх обсмоктував.

Коли дівчинка відвернулася, щоб кинути кілька крихт старенькій жужелиці, він схопив кавник і випив усе какао з носика. Захлинувся й розлив какао на скатерку. Тоді дівчинка сказала йому суворо:

Витягніть з під себе ногу й опустіть її під стіл. Не їжте руками, для цього є ложки та виделки.
Від обурення вона кліпала довгими віями.
Хто вас виховує, скажіть, будь ласка?
Коли тато Карло виховує, а коли й ніхто.
Тепер я займусь вашим вихованням, будьте певні.
«Оце так ускочив!» – подумав Буратіно.
По траві навкруг будиночка ганявся пудель Артемон за маленькими пташками. Коли вони сідали на дерева, він задирав голову, підстрибував і гавкав підвиваючи.
«Добре птахів ганяє», – заздрісно подумав Буратіно.
Від пристойного сидіння за столом у нього по всьому тілу бігали мурашки.

Нарешті нестерпний сніданок закінчився. Дівчинка наказала йому витерти на носі какао. Обсмикнувши складочки й бантики на сукні, взяла Буратіно за руку і повела в дім – займатися його вихованням.
А веселий пудель Артемон гасав по траві й гавкав; пташки, ніскільки не боячись його, голосно щебетали; вітерець весело літав над деревами.
Зніміть ваше лахміття, вам дадуть пристойну куртку і штанці, – сказала дівчинка.
Четверо кравців – майстер-одинак, похмурий рак Шепталло, сірий Дятел з чубчиком, великий жук Рогач і миша Лізетта – заходилися шити із старих суконь дівчинки гарний хлопчачий костюм.
Шепталло кроїв, Дятел дзьобом проштрикав дірки й шив, Рогач задніми ногами сукав нитки, Лізетта їх перегризала.
Буратіно було соромно надягати дівчачі обноски, але довелось усе ж таки перевдягтися. Сопучи носом, він сховав у кишеню нової куртки чотири золоті монети.
Тепер сідайте, покладіть руки перед собою. Не горбтеся, – сказала дівчинка й узяла шматочок крейди. – Ми займемось арифметикою… У вас у кишені два яблука…
Буратіно хитро підморгнув:
Брешете, нема жодного…
Я кажу, – терпляче повторила дівчинка, – уявімо, що у вас у кишені два яблука. Хтось узяв у вас одне яблуко. Скільки у вас залишилось яблук?
Два.
Подумайте гарненько.
Буратіно скривився – так здорово подумав.
Два…
Чому?
Я ж не віддам Хтосю яблуко, хоч би як він бився!

У вас немає аніяких здібностей до математики, – засмучено сказала дівчинка. – Візьмемось до диктанту.
Вона підвела до стелі гарненькі очі.
Пишіть: «А роза упала на лапу Азора». Написали? Тепер прочитайте це чарівне речення з кінця.
Нам уже відомо, що Буратіно ніколи навіть не бачив пера й каламаря.
Дівчинка сказала: «Пишіть», – і він одразу ж встромив у каламар свого носа й страшенно перелякався, коли з носа на папір упала чорнильна пляма.
Дівчинка сплеснула руками, в неї навіть бризнули сльози.
Ви гидкий шибеник, вас треба покарати! Вона висунулась у вікно.
Артемоне, відведи Буратіно до темної хижки!
Шляхетний Артемон з’явився у дверях, показуючи білі зуби. Схопив Буратіно за курточку і, задкуючи, потяг до хижки, де по кутках у павутинні висіли великі павуки.

Зачинив його там, погарчав, щоб добре налякати, і знову помчав ганятися за пташками.

Дівчинка впала на лялькове мережчате ліжко й заридала: адже їй довелося так жорстоко повестися з дерев’яним хлопчиком. Та коли вже взялася виховувати, справу треба довести до кінця.
Буратіно буркотів у темній хижці:
Ну й дурне дівчисько… Знайшлася вихователька, подумаєш… В самої порцелянова голова, тулуб, ватою напханий…
У хижці пролунав тоненький звук, ніби хтось скреготів дрібними зубами:
Послухай, послухай…
Буратіно підвів забруднений чорнилом ніс і в темряві розгледів кажана, що висів під стелею головою донизу.
Чого тобі?
Дочекайся ночі, Буратіно.
Тихше, тихше, – шурхотіли павуки по кутках, – не гойдайте наші тенета, не відлякуйте наших мушок…
Буратіно сів на розбитий горщик, підпер щоку. Він бував і не в такій біді, але його обурювала несправедливість.
Хіба ж так виховують дітей? Це ж мука, а не виховання. Так не сиди та отак не їж. Дитина, може, ще й букваря не опанувала, а вона зразу за каламар хапається. А пес, либонь, ганяє за пташками, – йому
байдуже!
Кажан ізнову пискнув:
Дочекайся ночі, Буратіно, я поведу тебе до Країни Дурнів, там на тебе чекають
друзі – кіт і лисиця, щастя й розваги. Жди ночі.

Буратіно потрапляє до Країни Дурнів

Дівчинка з блакитним волоссям підійшла до дверей хижки:
Буратіно, друже мій, ви шкодуєте, що так вийшло?
Буратіно був дуже сердитий, до того ж і на думці в нього було зовсім інше.
Чого б це я став шкодувати?! Не діждетесь.
Тоді вам доведеться просидіти тут до ранку. Дівчинка гірко зітхнула й пішла геть.
Настала ніч. Сова зареготала на горищі. Жаба виповзла із погрібця, щоб ляпати черевом по калюжах, у яких виблискував місяць.
Дівчинка лягла спати у мережчате ліжко і довго з прикрістю схлипувала засинаючи.
Артемон, устромивши носа під хвіст, спав поблизу дверей її спальні. У будиночку годинник з маятником вибив північ.
Кажан зірвався зі стелі.
Пора, Буратіно, тікай! – пискнув над вухом. – У кутку хижки є щурячий хід у погрібець… Чекаю тебе на галявині.
Він вилетів у слухове вікно.
Буратіно кинувся в куток хижки, плутаючись у павутинних тенетах. Навздогін йому злісно сичали павуки.
Він поліз щурячим ходом у погрібець. Хід ставав дедалі вужчий. Буратіно ледве просувався під землею… І раптом дав сторчака – полетів просто у погрібець. Там він мало не втрапив у пастку на щурів, наступив на хвіст вужеві, який тільки-но напився молока з глечика в їдальні, і котячим лазом вихопився на галявину.
Над блакитними квітами тихо літав кажан.
За мною, Буратіно, до Країни Дурнів!
У кажанів нема хвоста, а тому кажан літає не прямо, як птах, а вгору й униз – на перетинчастих крилах, вгору й униз, схожий на чортика. Рот у нього завжди роззявлений, щоб, не марнуючи часу, по дорозі ловити, кусати, живцем ковтати комарів та нічних метеликів. Буратіно біг за ним аж по шию в траві; мокра кашка шмагала його по обличчю.

Раптом кажан високо шугнув до круглого місяця і звідти крикнув комусь:
Привів!
Буратіно відразу ж сторчголов полетів униз із стрімкого урвища. Котився, котився та й гепнувся в лопухи.
Подряпаний, повен рот піску, з виряченими очима, сів.
Ух, ти!
Перед ним стояли кіт Базіліо та лисиця Аліса.
Хоробренький, відважненький Буратіно, мабуть, упав з місяця, – сказала лисиця.
Дивно, як він живий зостався, – похмуро сказав кіт.
Буратіно зрадів, побачивши давніх знайомих, хоч йому й здалося підозрілим, що в кота перев’язана ганчіркою права лапа, а в лисиці весь хвіст забрьоханий багнюкою.
Лихо не без добра, – сказала лисиця, – зате ти потрапив до Країни Дурнів…
І вона вказала лапою на зруйнований міст через пересохлий ручай.
По той бік ручаю серед куп сміття
було видно напіврозвалені будиночки, зачучверілі дерева з обламаним гіллям і дзвіниці, що похилилися в різні боки.

В цьому місті продаються славнозвісні куртки на заячому хутрі для тата Карло, – облизуючись, співала лисиця, – абетки з
розфарбованими малюнками… Ах, а які продаються солодкі пиріжки і льодяникові півники на паличках! Ти ж не загубив ще свої грошики, гарненький Буратіно?
Лисиця Аліса допомогла йому підвестися. Послинивши лапу, почистила йому курточку й повела зруйнованим мостом.
Кіт Базіліо похмуро шкандибав позаду.
Було вже за північ, але в Місті Дурнів ніхто не спав. Кривою,
брудною вулицею блукали виснажені собаки в реп’яхах, позіхаючи від голоду:
Ех-хе-хе…
Кози з обдертою вовною на боках скубали вкриту курявою траву уздовж хідника, трясли недогризками хвостів.
Ме-е-е-ені їсти хочеться…
Понуривши голову, стояла корова, в якої випиналися кістки з під шкіри.
Муууууука, – повторювала вона задумливо.
На грудках грязюки сиділи обскубані горобці і не відлітали – хоч ногами їх дави.
Хитались від виснаження кури з обскубаними хвостами. Зате на перехрестях стояли виструнчившись скажені бульдоги поліцейські в трикутних капелюхах і в колючих нашийниках. Вони гримали на голодних і шолудивих жителів:
Пррроходь! Іди праворуч! Не затрримуйся!..
Лисиця тягла Буратіно далі вулицею. Вони побачили гладких котів у золотих окулярах, які походжали під місяцем хідниками, ведучи попід руки таких же гладких кішок у чепчиках. Гуляв товстий Лис – губернатор цього міста, бундючно закопиливши носа, і з ним –
чванлива лисиця, що тримала в лапі квітку нічної фіалки. Лисиця Аліса прошепотіла:

Це гуляють ті, хто посіяв гроші на Полі Чудес… Сьогодні остання ніч, коли можна сіяти. На ранок збереш купу грошей і накупиш усякої всячини… Ходімо швидше…

Лисиця та кіт привели Буратіно на пустир, де валялися побиті горщики, подерті черевики, діряві калоші й ганчір’я…
Перебиваючи одне одного, заторохкотіли:
Копай ямку.
Клади золоті.
Посип сіллю.
Зачерпни води з калюжі, полий як слід.
Та не забудь сказати «крекс, фекс, пекс»…

Буратіно почухав носа, замащеного чорнилом.
А ви відійдіть усе ж таки подалі…
Боже мій, та ми й дивитися не хочемо, де ти закопаєш гроші! – сказала лисиця.
Боронь боже! – сказав кіт.
Вони відійшли трохи й сховалися за купою сміття.
Буратіно викопав ямку. Сказав тричі пошепки: «Крекс, фекс, пекс», поклав у ямку чотири золоті монети, засипав, добув із кишені дрібку солі, посипав зверху. Набрав з калюжі жменьку води, полив. І сів ждати, поки виросте дерево.

Поліцейські хапають Буратіно і не дають йому сказати жодного слова на своє виправдання

Лисиця Аліса гадала, що Буратіно піде спати, а він все сидів на купі сміття, терпляче витягнувши носа.
Тоді Аліса наказала котові пильнувати Буратіно, а сама побігла в найближчий поліцейський відділок.

Там, у накуреній кімнаті, за столом, заляпаним чорнилом, давав хропака черговий бульдог.
Лисиця найдоброчиннішим голоском сказала йому:
Пане мужній черговий, чи не могли б ви затримати одного безпритульного злодюжку? Страшна небезпека загрожує всім багатеньким і поважненьким громадянам цього міста.
Черговий бульдог так гарикнув спросоння, що під лисицею з переляку зробилася калюжа.
Злодюжка! Гав!
Лисиця пояснила, що небезпечного злодюжку – Буратіно – виявлено на пустирі.
Черговий, усе ще гарикаючи, подзвонив. Увірвалися два добермани- пінчери, нишпорки, які ніколи не спали, нікому не вірили і навіть самих себе підозрювали в злочинних намірах. Черговий наказав їм
доправити небезпечного злочинця живого чи мертвого до відділка.

Нишпорки відповіли коротко:
Гав!
І помчали на пустир якимсь особливим, хитрим галопом, викидаючи вбік задні ноги.

Останні сто кроків вони повзли на череві і враз накинулись на Буратіно, схопили його під пахви й потягли до відділка. Буратіно брикався, благав сказати – за що? за що?
Нишпорки відповідали:
Там розберуться…
Лисиця й кіт, не гаючи часу, викопали чотири золоті монети. Лисиця так спритно почала ділити гроші, що котові дісталася одна монета, а їй – три. Кіт мовчки вчепився пазурами їй у пику.
Лисиця міцно обхопила його лапами. І вони обоє деякий час качались клубком по пустирю. Котяча й лисяча шерсть летіла клоччям у місячному сяйві. Обдерши одне одному боки, вони поділили монети нарівно і тієї ж ночі зникли з міста.
Тим часом нишпорки привели Буратіно до відділка.
Черговий бульдог виліз з-за столу і сам обшукав його кишені. Не знайшовши нічого, крім грудочки цукру й крихт із мигдалевого тістечка, черговий кровожерливо засопів на Буратіно:
Ти скоїв три злочини, негіднику: ти – безпритульний, безпаспортний і безробітний. Одвести його за місто і втопити у ставку!

Нишпорки відповіли:
Гав!
Буратіно намагався розповісти про тата Карло, про свої пригоди. Все марно! Нишпорки схопили його, галопом потягли за місто і з мосту кинули в глибокий брудний ставок, повний жаб, п’явок та личинок водяного жука.
Буратіно бебехнувся у воду – і зелена ряска зімкнулася над ним.
Буратіно знайомиться з мешканцями ставка, дізнається про зникнення чотирьох золотих монет й одержує від черепахи Тортіли золотий ключик
Не треба забувати, що Буратіно був дерев’яний і тому не міг потонути. Все ж таки він так перелякався, що довго лежав на воді, геть обліплений зеленою ряскою.
Навколо нього зібралися мешканці ставка: всім відомі своєю дурістю чорні пузаті пуголовки, водяні жуки, у яких задні лапи схожі на весла, п’явки, личинки, які їли все, що попадалось, навіть самих себе, і, нарешті, всілякі дрібні інфузорії.
Пуголовки лоскотали його шорсткими губами і з задоволенням смоктали китичку на ковпаку. П’явки заповзали в кишеню курточки. Якийсь водяний жук кілька разів вилазив на його ніс, що високо стирчав із води, і звідти кидався у воду – ластівкою. Дрібні інфузорії, звиваючись і поквапно тремтячи волосинками, що
заміняли їм руки й ноги, намагалися ухопити щось їстівне, але самі потрапляли до рота личинок водяного жука.
Буратіно це нарешті набридло, він заляпотів п’ятами по воді:
Ідіть геть! Я вам не здохла кішка! Мешканці кинулися хто куди.
Він перевернувся на живіт і поплив.
На круглому листі водяних лілей проти місяця сиділи ротаті жаби і виряченими очима дивилися на Буратіно.
Якась каракатиця пливе, – крякнула одна.
Ніс як у лелеки, – крякнула друга.

Це морська жаба, – крякнула третя.
Буратіно, щоб перепочити, видерся на великий лист водяної лілеї. Сів на ньому, міцно обхопивши колінця, і сказав, цокаючи зубами:
Всі хлопчики й дівчатка напилися молока, сплять у теплих
ліжечках, тільки я один сиджу на мокрому листі… Дайте чогось поїсти, жабки.

Жаби, як відомо, дуже холоднокровні. Але надаремно думати, що в них немає серця. Коли Буратіно, дрібно цокаючи зубами, почав розповідати про свої нещасливі пригоди, жаби одна по одній підстрибнули й пірнули на дно ставка. Вони принесли звідтіля
дохлого жука, крильце бабки, шматочок баговиння, зернятко рачачої ікри і кілька гнилих корінців. Поклавши все це їстиво перед Буратіно, жаби знову скочили на листя водяних лілей і сиділи, мов кам’яні, підвівши великороті голови з виряченими очима. Буратіно понюхав, покуштував жаб’яче частування.
Мене занудило, – сказав він, – яка гидота! Тоді жаби знову – всі враз – шубовснули у воду.
Зелена ряска на поверхні ставка заворушилася, і з’явилася велика страхітлива зміїна голова. Голова попливла до листа, де сидів Буратіно.
У нього дибом стала китичка на ковпаку. Він мало не впав у воду від жаху.

Але це була не змія. Це була нікому не страшна, пристаркувата черепаха Тортіла з підсліпуватими очима.
Ох ти, нетямущий, довірливий хлопчисько з куценькими думками!
сказала Тортіла. – Сидів би собі вдома та старанно вчився! Занесло тебе до Країни Дурнів.
Та я ж хотів добути якнайбільше золотих монет для тата Карло. Я дужжжже хороший і розважливий хлопчик.
Гроші твої вкрали кіт і лисиця, – сказала черепаха. – Вони пробігали повз ставок, зупинилися напитись, і я чула, як вони
хвалились, що викопали твої гроші і як побилися через них… Ох ти, нетямущий, довірливий дурнику з куценькими думками!
Не лаятись треба, – пробурмотів Буратіно, – а допомогти треба
людині… Що я тепер робитиму? Ой-ой-ой!.. Як я тепер повернусь до тата Карло? Ай-ай-ай!..
Він тер кулаками очі і пхикав так жалібно, що жаби раптом всі враз зітхнули:
Ух-ух-ух… Тортіло, допоможи людині.
Черепаха довго дивилася на місяць, щось пригадувала…
Одного разу я ось так допомогла одній людині, а вона потім з моєї бабусі і мого дідуся наробила черепахових гребінців, – сказала вона. І знову довго дивилася на місяць. – Що ж, посидь тут,
чоловічку, а я поповзаю по дну, – може, знайду одну корисну штуковину. Вона втягла зміїну голову й повільно опустилася під воду.
Жаби прошепотіли:
Черепаха Тортіла знає велику таємницю. Минуло багато багато часу.
Місяць уже схилявся за пагорби…
Знову заколивалася зелена ряска, випірнула черепаха, тримаючи в роті маленький золотий ключик.
Вона поклала його на листок біля ніг Буратіно.

Нетямущий, довірливий дурнику з куценькими думками, – сказала Тортіла. – Не сумуй, що лисиця та кіт украли в тебе золоті монети. Я даю тобі цей ключик. Його упустив на дно ставка чоловік з такою
довжелезною бородою, що він засовував її до кишені, щоб не
заважала ходити. Ах, як він просив, щоб я розшукала на дні цей ключик!
Тортіла зітхнула, помовчала і знову зітхнула так, що на воді з’явилися бульбашки…
Та я не допомогла йому. Тоді я була страшенно люта на людей за мою бабусю і мого дідуся, з яких наробили черепахових гребінців.
Бородатий чоловік багато розповідав про цей ключик, але я все забула. Пам’ятаю тільки, що ним треба відімкнути якісь двері, і це принесе щастя.
У Буратіно закалатало серце, загорілися очі. Він одразу забув про всі свої нещастя. Витяг з кишені курточки п’явок, поклав туди
ключик, чемно подякував черепасі Тортілі і жабам, кинувся у воду й

поплив до берега. Коли він чорненькою тінню забовванів на тому боці, жаби крякнули йому вслід:
Буратіно, не загуби ключика!

Буратіно тікає з Країни Дурнів і зустрічає товариша по нещастю

Черепаха Тортіла не вказала дороги з Країни Дурнів. Буратіно біг куди очі світять.
За чорними деревами блищали зірки. Над дорогою звисали скелі. В ущелині лежала хмара туману.
Раптом попереду застрибав якийсь сіренький клубочок. Одразу ж залунав собачий гавкіт.
Буратіно притисся до скелі. Повз нього, грізно сопучи носами, промчали два поліцейські бульдоги з Міста Дурнів.
Сірий клубочок метнувся з дороги вбік – під укіс. Бульдоги за ним.
Коли тупотіння і гавкіт віддалилися, Буратіно припустив щодуху, і зірки швидко-швидко попливли за чорними гілками. Раптом сірий клубочок знову перескочив дорогу. Буратіно встиг роздивитися, що

це заєць, а верхи на ньому, тримаючись за його вуха, сидить блідий маленький чоловічок.
З укосу посипалися камінці, бульдоги слідом за зайцем перескочили дорогу, і знову все стихло. Буратіно біг так швидко, що зірки тепер, мов навіжені, мчали за чорними гілками.
Утретє сірий заєць перескочив дорогу. Маленький чоловічок
зачепився головою за гілку, звалився з його спини і гепнув просто під ноги Буратіно.
Ррр-гав! Тримай його! – проскакали вслід за зайцем поліцейські бульдоги: очі в них були такі налиті люттю, що вони не помітили ні Буратіно, ані блідого чоловічка.
Прощай, Мальвіно, прощай назавжди! – плаксивим голосом пропищав чоловічок.

Буратіно схилився над ним і здивовано побачив, що це був П’єро в синій сорочці з довгими рукавами.
Він лежав долілиць у колії від колеса і, мабуть, вважав себе вже мертвим, бо пропищав загадкову фразу: «Прощай, Мальвіно, прощай назавжди!» Він гадав, що вже прощається з життям.

Буратіно почав його термосити, потяг за ногу – П’єро не ворушився. Тоді Буратіно відшукав у кишені завалящу п’явку і приклав її до носа бездиханному чоловічкові.
П’явка, не довго думаючи, вп’ялася йому в ніс. П’єро швидко сів, покрутив головою, відірвав п’явку і простогнав:
Ох, виявляється, я ще живий!
Буратіно схопив його за щоки, білі, як зубний порошок, цілував, розпитував:
Як ти сюди потрапив? Чому ти скакав верхи на сірому зайці?
Буратіно, Буратіно, – відповів П’єро, боязко оглядаючись, – сховай мене швидше. Адже собаки гналися не за сірим зайцем – вони гналися за мною. Синьйор Карабас-Барабас переслідує мене вдень і вночі. Він найняв у Місті Дурнів поліцейських собак і заприсягся схопити мене живого або мертвого.
Вдалині знову загавкали пси.
Буратіно схопив П’єро за рукав і потяг його в зарості мімози, цвіт якої був схожий на круглі жовті пахучі пухирчики.
Там, лежачи на прілому листі, П’єро пошепки почав розповідати:
Розумієш, Буратіно, якось уночі шумів вітер, лив дощ як з відра…

П’єро розповідає, яким чином він верхи на зайці потрапив до Країни Дурнів

Розумієш, Буратіно, якось уночі шумів вітер, лив дощ як з відра.
Синьйор Карабас-Барабас сидів біля печі й палив люльку. Всі ляльки вже спали. Тільки я не спав. Я думав про Дівчинку з блакитним волоссям.

Знайшов про кого думати, от дурень! – перебив Буратіно. – Учора ввечері я втік від цього дівчиська – з хижки з павуками.
Як? Ти бачив Дівчинку з блакитним волоссям? Ти бачив мою Мальвіну?
Подумаєш – дивина! Плаксійка й причепа. П’єро схопився, розмахуючи руками.
Веди мене до неї… Якщо ти допоможеш мені знайти Мальвіну, я відкрию тобі таємницю золотого ключика.
Як?! – зраділо загорлав Буратіно. – Ти знаєш таємницю золотого ключика?!
Знаю, де лежить ключик, як його дістати, знаю, що ним треба відімкнути якісь дверцята… Я підслухав таємницю, і тому синьйор Карабас-Барабас розшукує мене з
поліцейськими собаками.
Буратіно страшенно захотілось одразу ж похвалитися, що таємничий ключик
лежить у нього в кишені. Щоб не прохопитися словом, він стягнув з голови ковпачок і запхнув його собі в рот.
П’єро благав вести його до Мальвіни.
Буратіно на мигах пояснив цьому
дурнилу, що зараз темно й небезпечно, а от коли розвидниться, вони побіжать до дівчинки.
Примусивши П’єро знову сховатися в кущі мімози, Буратіно вимовив повстяним язиком, оскільки свого рота він заткнув ковпачком:
Рожкажуй.
Так от, якось уночі шумів вітер.
Про це ти вже рожкажував.
Так от, – вів далі П’єро, – я, розумієш,

не сплю і раптом чую: у вікно хтось різко постукав…
«Синьйор Карабас-Барабас пробуркотів:
Кого це принесло в таку негоду?
Це я, Дуремар, – відповіли за вікном, – продавець лікувальних п’явок. Дозвольте мені обсушитися біля вогню».
Мені, розумієш, дуже закортіло подивитися, які бувають продавці лікувальних п’явок. Я потихеньку відсунув краєчок завіски й просунув голову до кімнати. Коли це бачу… Синьйор Карабас-
Барабас підвівся з крісла, наступив, як завжди, собі на бороду, вилаявся й відчинив двері.
Увійшов довгий, мокрий мокрий чоловік з маленьким-маленьким обличчям, зморщеним, як стара печериця. На ньому було поношене зелене пальто, на поясі теліпалися щипці, гачки й шпильки. В руках він тримав бляшанку й сачок.
«Якщо у вас крутить живіт, – сказав він, уклоняючись так, ніби спина в нього була зламана посередині, – якщо у вас нестерпно болить голова або стукає у вухах, я можу прикласти вам за вуха півдюжини чудових п’явок.
Синьйор Карабас-Барабас пробурчав:
К бісу, ніяких п’явок! Можете сушитись біля вогню скільки влізе. Дуремар став спиною до печі.
Від його зеленого пальта одразу ж пішла пара й почало тхнути баговинням.
Кепсько йде торгівля п’явками, – сказав він знову. – За шматок холодної свинини й склянку вина я ладен прикласти вам до стегна дюжину найкращих п’явок, якщо у вас ломить кістки…
К бісу, ніяких п’явок! – заволав Карабас-Барабас. – Їжте свинину й пийте вино.
Дуремар заходився їсти свинину, обличчя в нього стягувалось і розтягувалось, наче гумове. Попоївши й випивши, він попрохав щіпку тютюну.

Синьйоре, я ситий і зогрітий, – мовив він. – Щоб відплатити за вашу гостинність, я відкрию вам таємницю.
Синьйор Карабас-Барабас попихкав люлькою і відповів:
Є тільки одна таємниця в світі, яку я хотів би знати. На все інше мені наплювати і начхати.
Синьйоре, – знову сказав Дуремар, – я знаю велику таємницю, її повідомила черепаха Тортіла.
Карабас-Барабас вирячив очі, схопився з місця, заплутався у
власній бороді, полетів просто на переляканого Дуремара, притис його до свого живота й заревів, як бугай:
Найлюб’язніший Дуремаре, найдорогоцінніший Дуремаре, кажи, кажи швидше, що тобі повідомила черепаха Тортіла!
Тоді Дуремар розповів йому таку історію:
Я ловив п’явок у якомусь брудному ставку неподалік Міста Дурнів. За чотири сольдо в день я наймав одного бідного чоловіка, – він роздягався, заходив у ставок по шию і стояв там, поки до його
голого тіла присмоктувалися п’явки.
Потому чоловік виходив на берег, я оббирав із нього п’явок і знову посилав його в ставок. Коли ми наловили таким чином достатню кількість цих лікувальних створінь, з води раптом випірнула зміїна голова.
Слухай, Дуремаре, – сказала голова, – ти перелякав усе
населення нашого чудового ставка, ти каламутиш воду, ти не даєш мені спокійно відпочивати після сніданку… Коли закінчиться це неподобство?
Я побачив, що це звичайнісінька черепаха, і, ніскілечки не боячись, відповів:
Доки не виловлю усіх п’явок у вашій брудній калюжі.
Я готова відкупитися від тебе, Дуремаре, аби ти тільки дав спокій нашому ставку й більше ніколи сюди не приходив.
Тоді я почав знущатися з черепахи:

Гей ти, стара плавуча валізо, дурна тітко Тортіло, чим це ти можеш від мене відкупитися? Хіба що своєю кістяною накривкою, під яку ховаєш лапи та голову… Я продав би твою накривку на гребінці.
Черепаха аж позеленіла від люті й сказала мені:
На дні ставка лежить чарівний ключик. Я знаю одного чоловіка, – він ладен зробити все на світі, аби дістати цього ключика.
Не встиг Дуремар вимовити ці слова, як Карабас-Барабас заволав щосили:
Цей чоловік – я! я! я! Найлюб’язніший Дуремаре, чому ж ти не взяв у черепахи ключика?

Іще чого! – відповів Дуремар, і все його обличчя так взялося зморшками, що знову стало схоже на стару печерицю. – Іще чого! – проміняти найкращих п’явок на якийсь там ключик… Коротко кажучи, ми полаялися з черепахою, і вона, здійнявши лапу над водою, сказала:

Присягаюсь – ні ти, ні хтось інший не одержить чарівного ключика! Присягаюсь – його одержить тільки та людина, яка примусить усе населення ставка попросити мене про це.
І, піднявши лапу, черепаха занурилася у воду.
Треба, не гаючи ні хвилини, бігти до Країни Дурнів! – загорлав Карабас-Барабас, похапцем засовуючи кінець бороди до кишені й хапаючи шапку та ліхтар. – Я сяду на березі ставка. Я буду солодко посміхатися. Я благатиму жаб, пуголовків, водяних жуків, щоб вони просили черепаху… Я пообіцяю їм півтора мільйона найжирніших мух… Я ридатиму, як самітна корова, стогнатиму, як хвора курка, плакатиму, як крокодил. Я впаду навколішки перед найменшим
жабенятком… Ключик повинен бути в мене! Я піду до міста, я ввійду до одного з будинків, я пройду до кімнати під сходами. Я знайду
маленькі дверцята, – повз них усі ходять, і ніхто їх не помічає. Я встромлю ключик у замкову щілину…»
В цю мить, Буратіно, ти сам розумієш, – розповідав далі П’єро, сидячи під мімозою на прілому листі, – мені стало так цікаво, що я висунувся із-за завіски… І тут синьйор Карабас-Барабас побачив мене.
Ти підслухуєш, негіднику! – І він метнувся, щоб схопити мене й кинути у вогонь, але знову заплутався в бороді й зі страшенним гуркотом, перекидаючи стільці, простягся на підлозі.

Не пам’ятаю вже, як я опинився за вікном, як переліз через паркан. У темряві шумів вітер і періщив дощ.

Чорну хмару над моєю головою освітила блискавка, і за десять кроків позад себе я побачив Карабаса-Барабаса та продавця п’явок. Я подумав: «Кінець», спіткнувся, упав на щось м’яке й тепле, ухопився за чиїсь вуха… Це був сірий заєць. Він з переляку заверещав, високо підстрибнув, але я міцно тримав його за вуха, і ми поскакали в пітьмі через поля, виноградники, городи. Коли заєць стомлювався й сідав, ображено смикаючи роздвоєною губою, я цілував його в лобик.

Ну будь ласка, ну ще трошки пострибаємо, сіренький…
Заєць зітхав, і ми знову мчали невідомо куди – то праворуч, то ліворуч.

Коли хмари розвіялись і зійшов місяць, я побачив під горою містечко з похиленими в різні боки дзвіницями.

По дорозі, що вела до міста, бігли Карабас-Барабас і продавець п’явок.
Заєць сказав:
Ехе-хе, ось воно, заяче щастя! Вони прямують до Міста Дурнів, щоб там найняти поліцейських собак. Тепер нам гаплик!
Заєць занепав духом, уткнувся носом у лапки й звісив вуха. Я просив, я плакав, я навіть кланявся йому до ніг. Заєць не ворушився. Та коли з міста вимчали галопом два кирпаті бульдоги з чорними пов’язками на правих лапах, заєць дрібно затремтів усім тілом. Я ледве встиг скочити на нього верхи, як він накивав п’ятами.
Решту ти сам бачив, Буратіно.
П’єро закінчив свою розповідь, і Буратіно запитав його обережно:

А в якому будинку, в якій кімнаті під сходами оті дверцята, що їх відмикає ключик?
Карабас-Барабас не встиг розповісти про це… А втім, хіба нам не однаково, – адже ключик на дні ставка… Ми ніколи не спізнаємо щастя.
А оце ти бачив?! – вигукнув йому просто у вухо Буратіно. І, витягнувши з кишені ключик, покрутив ним перед носом П’єро. – Ось він!

Буратіно й П’єро приходять до Мальвіни, але їм доводиться одразу ж тікати разом з нею та пуделем Артемоном

Коли сонце підбилося над скелястим гірським шпилем, Буратіно й П’єро вилізли з куща й побігли полем, яким минулої ночі кажан вів Буратіно від будинку дівчинки з блакитним волоссям до Країни Дурнів.
На П’єро смішно було дивитись, – так він квапився швидше побачити Мальвіну. – Послухай, Буратіно, – запитував він через кожні п’ятнадцять секунд, – як ти гадаєш, вона мені зрадіє?
А я звідки знаю…
Через п’ятнадцять секунд ізнову:
Послухай, Буратіно, а що, як вона не зрадіє?
А я звідки знаю…
Нарешті вони побачили білий будиночок з намальованими на віконницях сонцем, місяцем і зорями. З димаря вився димок. Над ним пливла невеличка хмаринка, схожа на котячу голову.
Пудель Артемон сидів на ґанку і час від часу гарчав на цю хмаринку.
Буратіно не дуже хотілося повертатись до дівчинки з блакитним волоссям. Але він був голодний і ще здалека вловив носом запах пряженого молока.

Якщо цьому дівчиську знову заманеться нас виховувати, ми нап’ємось молока – і я нізащо тут не залишусь.
У цю мить Мальвіна вийшла з будинку. В одній руці вона тримала порцеляновий кавник, у другій – кошичок з печивом. Очі в неї все ще були заплакані, – вона була певна, що щури поцупили Буратіно з хижки й з’їли його. Тільки-но вона сіла до лялькового столу на піщаній стежці, як блакитні квіти заколихалися, над ними злетіли метелики, наче білі та жовті листочки, і з’явилися Буратіно й П’єро.
Мальвіна так широко розплющила очі, що обидва дерев’яні хлопчики могли б вільно туди стрибнути. Побачивши Мальвіну, П’єро забелькотів слова – такі недоладні й безглузді, що ми їх тут не наводимо.
А Буратіно сказав, наче нічого й не сталося:
Ось я його привів, виховуйте…
Мальвіна нарешті зрозуміла, що це не сон.
Ох, яке щастя! – прошепотіла вона, але одразу ж категорично додала: – Хлопчики, негайно йдіть умиватися й чистити зуби.
Артемоне, проведи хлопчиків до криниці.
Бачиш, – пробуркотів Буратіно, – утовкмачила собі в голову – митися, чистити зуби! Кого завгодно зі світу зживе чистотою.
І все ж таки вони помились. Артемон китичкою на кінці хвоста почистив їм курточки.
Посідали до столу. Буратіно їв, аж за вухами лящало. П’єро навіть не надкусив жодного тістечка; він дивився на Мальвіну так, мовби вона була зроблена з мигдалевого тіста.
Нарешті їй це набридло.
Послухайте, – сказала вона йому, – що ви таке побачили в мене на обличчі? Снідайте, будь ласка, спокійно.
Мальвіно, – відповів П’єро, – я вже давно нічого не їм, я складаю вірші.
Буратіно аж затрусився зо сміху.

Мальвіна здивувалась і знову широко розплющила очі.
Тоді почитайте нам ваші віршики.
Гарненькою рукою вона підперла щоку і підвела гарненькі очі до хмаринки, схожої на котячу голову.
П’єро почав читати віршики з таким завиванням, ніби сидів на дні глибокої криниці:

Мальвіна втекла у далекі краї, Пропали всі мрії й надії мої…
Ридаю, не знаю – в який бік податись?
З ляльковим життям чи не краще розстатись?

Не встиг П’єро прочитати, не встигла Мальвіна похвалити віршика, який їй дуже сподобався, як на піщаній стежинці з’явилася жаба.
Страхітливо вирячивши очі, вона промовила:
Сьогодні вночі черепаха Тортіла, що вже вижила з розуму, розповіла Карабасові-Барабасові все про золотий ключик.
Мальвіна злякано зойкнула, хоча нічого не зрозуміла. П’єро,
неуважний, як усі поети, щось безтямно вигукнув, але що саме – тут не наводимо. Зате Буратіно відразу підхопився і почав напихати кишені печивом, цукром та цукерками.

Біжімо якомога швидше! Якщо поліцейські собаки приведуть сюди Карабаса-Барабаса – нам каюк!
Мальвіна зблідла, як крило білого метелика. У П’єро сяйнула думка, що вона вмирає, і він перекинув на неї кавник. Гарненька сукня
Мальвіни була геть залита какао.
Враз із голосним гавкотом підбіг Артемон, – це ж йому доводилося прати Мальвінині сукні, – схопив П’єро за комір і почав трясти, аж поки той благально вимовив:
Годі, будь ласка…
Жаба дивилася виряченими очима на цю метушню і знову сказала:
Карабас-Барабас із поліцейськими собаками будуть тут за чверть години.
Мальвіна побігла перевдягатися. П’єро розпачливо заламував руки й намагався навіть упасти навзнак на піщану стежку. Артемон тягнув клунки з хатніми речами. Двері грюкали. Горобці нестерпно цвірінчали на кущах. Ластівки шугали понад самою землею. Сова, щоб посилити паніку, дико зареготала на горищі.
Тільки Буратіно не розгубився. Він нав’ючив на Артемона два клунки з найнеобхіднішими речами. На клунки посадовив Мальвіну,
зодягнену в гарну дорожню сукню. П’єро він наказав триматися за хвіст Артемона. Сам став попереду:
Тільки без паніки! Тікаймо!
Коли всі вони, – себто Буратіно, що мужньо крокував попереду собаки, Мальвіна, яка підстрибувала на клунках, і позаду П’єро, начинений замість тверезого розуму безглуздими віршами, – коли вони вийшли з густої трави на рівне поле, з лісу висунулась розкуйовджена борода Карабаса-Барабаса. Він заслонив долонею очі від сонця й оглядав місцевість.

Запеклий бій на узліссі

Синьйор Карабас тримав на припоні двох поліцейських собак. Побачивши на рівному полі втікачів, він роззявив зубасту пельку.
Ага! – загорлав і спустив собак.

Оскаженілі пси спочатку заходилися гребти задніми лапами землю. Вони навіть не гарчали, вони навіть дивилися в інший бік, а не на втікачів, – так пишалися своєю силою.
Потім пси поволі пішли до того місця, де, охоплені жахом, стояли мов укопані Буратіно, Артемон, П’єро і Мальвіна. Здавалося, все пропало. Карабас-Барабас незграбно йшов слідом за поліцейськими псами. Борода його щохвилини вилазила із кишені куртки й плуталася під ногами. Артемон підібгав хвоста й злісно гарчав. У Мальвіни тремтіли руки:
Я боюсь, боюсь!
П’єро опустив рукави й дивився на Мальвіну, певен, що всьому кінець.
Перший отямився Буратіно.
П’єро! – крикнув він. – Бери за руку дівчинку, біжіть до озера, де лебеді! Артемоне, скидай клунки, знімай годинника, – будеш битися!
Мальвіна, щойно вона почула це мужнє розпорядження, миттю зіскочила з Артемона, підсмикнула сукню і побігла до озера. П’єро – за нею.
Артемон скинув клунки, зняв з лапи годинника і бант із кінчика хвоста. Вишкірив білі зуби й стрибнув ліворуч, потім праворуч, розпростуючи м’язи, і також став гребти задніми ногами землю.

Буратіно видерся по смолистому стовбуру на верхівку італійської сосни, що самотньо росла серед поля, і звідти закричав, заволав, загорлав, заверещав що було сили:
Звірі, птахи, комахи! Наших б’ють! Рятуйте ні в чому не винних дерев’яних чоловічків!
Поліцейські бульдоги немовби тільки тепер побачили Артемона й разом накинулися на нього. Спритний пудель ухилився й схопив зубами одного пса за недогризок хвоста, другого за стегно.
Бульдоги незграбно повернулися й знову накинулись на пуделя. Він високо підскочив, пропустивши їх попід собою, і знову встиг одному обідрати бік, другому – спину.
Бульдоги накинулись на нього втретє. Тоді Артемон, опустивши хвоста, помчав колами по полю, то підпускаючи близько псів, то кидаючись убік під самісіньким їхнім носом. Кирпаті бульдоги тепер по справжньому розлютилися, засопіли, бігли за Артемоном не поспішаючи, уперто, ладні краще здохнути, але таки добратися до горлянки метушливого пуделя.
Тим часом Карабас-Барабас підійшов до італійської сосни, вхопився за її стовбур і почав трусити:
Злазь, злазь!
Буратіно руками, ногами, зубами вчепився за гілку. Карабас-
Барабас затряс дерево так, що на гіллі загойдалися всі шишки. На італійській сосні шишки колючі й важкі, завбільшки з невеличку диню. Жахнути такою шишкою по голові – це ж ой-ой-ой!

Буратіно ледве тримався на хисткій гілці. Він бачив, що Артемон уже висолопив язика, мов червону ганчірку, і скаче все повільніше.

Віддай ключик! – заревів Карабас-Барабас, роззявляючи пащу.
Буратіно поповз по гілці, дотягся до здоровенної шишки й почав перекушувати хвостик, на якому вона висіла.
Карабас-Барабас труснув дужче, і важенна шишка полетіла додолу бабах! – і просто йому в зубату пащу. Карабас-Барабас аж присів.
Буратіно відірвав другу шишку, і вона – бабах! – Карабасові- Барабасові просто в тім’я, як у барабан.
Наших б’ють! – знову заверещав Буратіно. – Рятуйте ні в чому не винних дерев’яних чоловічків!

Першими на підмогу прилетіли стрижі, – бриючим льотом вони почали стригти повітря просто перед носом у бульдогів. Пси марно ляскали зубами, – стриж не муха: як сіра блискавка – ж-жик мимо носа!

З хмари, схожої на котячу голову, впав чорний шуліка – той, що звичайно приносив Мальвіні дичину; він уп’явся пазурами в спину поліцейського бульдога, шугнув з ним угору на чудових крилах і випустив його.
Пес заверещав і гепнувся догори лапами.
Артемон збоку налетів на другого пса, вдарив його грудьми, збив із ніг, укусив, відскочив.
І знову закружляв довкола самітної сосни Артемон, а за ним погналися пошарпані й покусані поліцейські пси. На допомогу Артемонові заквапилися жаби. Вони тягли двох вужів, що осліпли від старості. Вужам однаково прийшов час помирати – чи під гнилим пнем, чи в шлунку у чаплі. Жаби умовили їх загинути геройською смертю.
Шляхетний Артемон вирішив тепер розпочати відкритий бій. Він сів на хвоста й вишкірив ікла.
Бульдоги налетіли на нього, і всі втрьох покотилися клубком.
Артемон клацав щелепами, дер землю пазурами. Бульдоги, не зважаючи на укуси й подряпини, жадали тільки одного: добратися до Артемонової горлянки і вчепитися в неї мертвою хваткою. Вереск і виття лунали по всьому полю.
На допомогу Артемонові бігла родина їжаків: сам їжак, їжачиха, їжакова теща, дві їжакові незаміжні тітки й маленькі їжаченята. Летіли, гули гладкі чорно оксамитові джмелі в золотих плащах,
шурхотіли крилами люті шершні. Повзли жужелиці й кусючі жуки з довгими вусами.
Всі звірі, птахи й комахи самовіддано накинулись на ненависних поліцейських собак.
Їжак, їжачиха, їжакова теща, дві незаміжні їжакові тітки й маленькі їжаченята згорталися клубками і з швидкістю крокетної кулі вдаряли голками просто бульдогів у пику.
Джмелі, шершні з нальоту жалили їх отруйними жалами. Поважні мурахи не поспішаючи залазили в ніздрі і там пускали отруйну мурашину кислоту.

Жужелиці й жуки кусали за пупок.
Шуліка дзьобав то одного, то другого пса кривим дзьобом у череп. Метелики й мухи щільною хмаринкою товклися перед їхніми очима, затуляючи світ.
Жаби тримали напоготові двох вужів, що були ладні померти геройською смертю. І ось, коли один з бульдогів широко роззявив пащу, щоб вичхнути отруйну мурашину кислоту, старий сліпий вуж кинувся головою вперед йому в горлянку і гвинтом проліз у стравохід. Те саме сталося й з другим бульдогом: другий сліпий вуж кинувся йому в пащу. Обидва пси, поколоті, пожалені, подряпані, задихаючись, почали безпорадно качатися по землі.
Шляхетний Артемон вийшов з бою переможцем.
Тим часом Карабас-Барабас витяг нарешті з величезного рота колючу шишку. Від
удару по тімені в нього вибалушились очі. Похитуючись, він знову схопився за стовбур італійської сосни. Вітер розвівав його бороду.
Сидячи на самісінькій верхівці сосни, Буратіно помітив, що кінець бороди
Карабаса-Барабаса, покошланої вітром, приклеївся до смолистого стовбура.
Буратіно повис на гілці і, дражнячись, запищав:
Дядечку, не доженеш, дядечку, не доженеш!
Зіскочивши на землю, він почав бігати довкола сосни.
Карабас-Барабас, простягаючи руки, щоб схопити хлопчиська, заточуючись, побіг за ним довкола дерева.
Оббіг раз, от-от, здається, вже схопив скарлюченими пальцями хлопчака, оббіг удруге, оббіг утретє…
Борода його, обмотуючись навкруг стовбура, міцно приклеювалася до смоли.

Коли борода закінчилася і Карабас-Барабас уперся носом у дерево, Буратіно показав йому довгого язика й побіг до Лебединого озера – шукати Мальвіну і П’єро.

Пошарпаний Артемон на трьох лапах, підібгавши четверту,
наздоганяв його кульгавою собачою риссю. На полі залишилися два поліцейські пси, за життя яких, мабуть, не можна було дати й здохлої сухої мухи, і розгублений доктор лялькових наук синьйор Карабас-Барабас, міцно приклеєний бородою до італійської сосни.

У печері

Мальвіна і П’єро сиділи на вогкій теплій купині в очереті. Згори їх заслоняли павукові тенета, засмічені крильцями бабок та висмоктаними комарами. Маленькі блакитні пташки, пурхаючи з очеретини на очеретину, з веселим здивуванням поглядали на
дівчинку, яка гірко плакала. Здалека долинали відчайдушні зойки й скавуління, – це Артемон і Буратіно, мабуть, дорого продавали своє життя.
Я боюся, я боюся! – повторювала Мальвіна й листочком лопуха розпачливо затуляла мокре обличчя.
П’єро намагався втішити її віршами:

Ми сидимо на купині, Де квітнуть квіти осяйні, Яскраві, золотисті, Приємні, запашисті.
Ми будемо все літо На цьому місці жити, Ох, ох! – на самотині,

Весь час удвох, як нині… Мальвіна затупала на нього ногами:
Ви мені набридли, набридли, хлопчику! Зірвіть свіжий лопух, – ви
ж бачите, що цей геть промок і в дірках. Зненацька галас і вереск удалині ущухли. Мальвіна повільно сплеснула руками:
Артемон і Буратіно загинули.
І впала долілиць на купину, в зелений мох.
П’єро безпорадно затупцював біля неї. Вітер тихо посвистував волоттям очерету. Нарешті почулася чиясь хода. Без сумніву, це йшов Карабас-Барабас, щоб схопити й засунути у свої бездонні кишені Мальвіну й П’єро.
Очеретини розхилилися – і з’явився Буратіно: ніс догори, рот від вуха до вуха. За ним шкандибав обідраний Артемон, нав’ючений двома клунками.
Теж мені – схотіли зі мною битись!.. – мовив Буратіно, не звертаючи уваги на радість Мальвіни й П’єро. – Що мені кіт, що мені лисиця, що мені поліцейські
собаки, що мені сам Карабас-Барабас – тьху! Дівчинко, сідай на собаку,
хлопчику, тримайся за хвіст. Гайда…
І він мужньо почимчикував по купинах, ліктями розхиляючи очерет, – довкола озера на той бік.
Мальвіна й П’єро не наважилися навіть спитати його, чим закінчився бій з поліцейськими собаками і чому їх не переслідує Карабас-Барабас. Коли
дісталися того берега озера, шляхетний Артемон почав скавуліти й кульгати на всі лапи. Треба було зробити привал, щоб перев’язати йому рани. Під
величезним корінням сосни, що росла на кам’янистому пагорбку, побачили печеру. Туди втягли клунки, і туди ж заповз Артемон.

Шляхетний пес спочатку облизував кожну лапу, потім простягав її до Мальвіни. Буратіно роздирав стару Мальвінину сорочку на бинти, П’єро їх тримав, Мальвіна перев’язувала лапи. Після перев’язки Артемонові поставили градусник, і собака спокійно заснув.
Буратіно сказав:
П’єро, збігай до озера, принеси води.
П’єро слухняно поплентався; бурмочучи вірші й спотикаючись, дорогою загубив накривку, приніс трошки води на дні чайника.
Буратіно сказав:
Мальвіно, назбирай хутенько хмизу для багаття.
Мальвіна докірливо глянула на Буратіно, знизала плічком і принесла кілька сухих бадилинок. Буратіно сказав:
Справжня кара з цими добре вихованими…
Він сам приніс води, сам назбирав хмизу й соснових шишок, сам розпалив біля входу до печери багаття, та таке гуготливе, що аж захиталось гілля на високій сосні. Сам зварив какао на воді.
Нумо! Сідайте снідати…
Мальвіна весь цей час мовчала, підібгавши губи. Але тепер вона сказала твердо й незаперечно:
Не думайте, Буратіно, що коли ви билися з собаками й перемогли, врятували нас від Карабаса-Барабаса і далі поводилися мужньо, то це звільняє вас від необхідності мити руки й чистити зуби перед їдою.
Буратіно так і присів – от тобі й маєш! – і вилупив очі на дівчинку з залізною вдачею.
Мальвіна вийшла з печери й плеснула в долоні:
Метелики, гусениці, жуки, жаби…

Не минуло й хвилини, як поприлітали великі метелики, замащені квітковим пилком. Приповзли гусениці й похмурі жуки-гнойовики. Причалапали жаби…
Метелики, зітхаючи крильцями, сіли на стіни печери, щоб усередині було гарно і земля, яка осипалася зі стін, не потрапляла в їжу.
Жуки-гнойовики все сміття на долівці печери збивали в кульки й викидали їх геть.
Гладка біла гусениця виповзла на голову Буратіно і, звісившись з його носа, вичавила трохи пасти йому на зуби. Хоч-не-хоч довелося їх почистити!
Інша гусениця почистила зуби П’єро.
Прибув заспаний борсук, схожий на волохате порося…
Він брав лапою коричневих гусениць, вичавлював з них коричневу пасту на взуття і своїм хвостом ретельно почистив усі три пари черевиків – Мальвінині, П’єро й Буратіно.
Почистивши, позіхнув: «А-хаха», – і пішов собі перевальцем. До печери залетів метушливий, строкатий, веселий одуд з червоним чубчиком, який ставав сторчма, коли птах чогось дивувався.
Кого причесати?
Мене, – відповіла Мальвіна. – Зробіть мені завивку й причешіть, бо я розпатлана.
А де ж дзеркало? Послухайте, серденько…
Тоді вирлоокі жаби пробурмотіли:
Зараз принесемо.
Десять жаб залопотіли черевами до озера. Замість дзеркала вони притягли дзеркального коропа,
такого гладкого й сонного, що йому було байдуже, куди його тягнуть попід плавці. Коропа поставили перед Мальвіною на хвіст. Щоб він не
задихався, йому лили в рот воду із чайника.

Метушливий одуд закучерявив і причесав Мальвіну. Обережно зняв зі стіни одного з метеликів і припудрив ним дівчинці носа.
От і все, серденько…
Та й – ффрр! – строкатим клубком вилетів із печери.
Жаби потягли дзеркального коропа назад в озеро. Буратіно і П’єро хоч-не-хоч помили руки й навіть шию. Мальвіна дозволила їм сісти до сніданку.
Після сніданку, зметнувши крихти з колін, вона нагадала:
Буратіно, друже мій, минулого разу ми з вами зупинилися на диктанті. Продовжимо наш урок…
Буратіно захотілося вискочити з печери світ за очі. Але не можна було покинути безпорадних товаришів і хворого пса! Він пробуркотів:
Письмового приладдя не взяли…
Неправда, взяли, – простогнав Артемон.
Він доповз до клунка, зубами розв’язав його й витяг каламарчик з чорнилом, пенал, зошит і навіть маленький глобус.
Не тримайте руку так близько до пера, бо забрудните чорнилом пальці, – сказала Мальвіна, підвела гарненькі очі до стелі печери на метеликів і…
В цю мить почувся хрускіт гілок, грубі голоси, – повз печеру пройшли продавець лікувальних п’явок Дуремар і Карабас-Барабас, що ледве волочив ноги.
На лобі в директора лялькового театру червоніла величезна ґуля, ніс набряк, борода повискубувана та ще й зліплена смолою.
Охкаючи й відпльовуючись, він весь час повторював:
Вони далеко не могли втекти. Вони десь тут, у лісі.

Буратіно вирішує будь-що вивідати у Карабаса-Барабаса таємницю золотого ключика

Карабас-Барабас і Дуремар поволі пройшли повз печеру. Під час бою на рівнині продавець лікувальних п’явок нишком сидів за кущем. Коли все скінчилося, він почекав, поки Артемон і Буратіно зникнуть у густій траві, і тільки тоді з великими труднощами відірвав від стовбура італійської сосни бороду Карабаса-Барабаса.
Ну й розмалював же вас той хлопчисько! – мовив Дуремар. – Доведеться прикласти вам до потилиці дві дюжини найкращих п’явок.
Карабас-Барабас заревів:
Сто тисяч чортів! Швидше в погоню за тими негідниками!
Карабас-Барабас і Дуремар пішли по слідах утікачів. Вони розхиляли руками траву, оглядали кожен кущ, обнишпорювали кожну купину.
Вони бачили димок від багаття біля коріння старої сосни, але їм і на думку не спало, що в цій печері переховуються дерев’яні чоловічки, та ще й розклали багаття.
Цього негідника Буратіно я поріжу ножиком на шматочки! – буркотів Карабас-Барабас.
Утікачі причаїлися в печері.
Що тепер робити? Тікати? Але Артемон, увесь забинтований, міцно спав. Пес повинен був спати двадцять чотири години, аби загоїлися рани. Хіба ж можна покинути шляхетного собаку в печері
напризволяще? Ні, ні, якщо рятуватися – то всім разом, гинути – теж усім разом…
Буратіно, П’єро і Мальвіна в глибині печери, носом до носа, довго радились. Вирішили: пересидіти тут до ранку, вхід до печери
замаскувати гіллям і, щоб скоріше одужав Артемон, зробити йому поживну клізму. Буратіно сказав:
Я все таки хочу будь-що вивідати у Карабаса-Барабаса, де ті дверцята, що їх відмикає золотий ключик. Дверцята охороняють щось надзвичайне, дивовижне… І воно повинно принести нам щастя.

Я боюся залишатися без вас, боюся, – простогнала Мальвіна.
А П’єро вам нащо?
Ох, він тільки віршики читає…
Я захищатиму Мальвіну, як лев, – промовив П’єро хрипким
голосом, яким розмовляють великі хижаки, – ви мене ще не знаєте.
Молодець П’єро, давно б так!
І Буратіно кинувся наздоганяти Карабаса- Барабаса й Дуремара. Невдовзі він їх побачив. Директор лялькового театру сидів на березі струмка, Дуремар
прикладав йому до ґулі компрес із листя кінського щавлю. Здалека було чути люте бурчання в порожньому шлунку
Карабаса-Барабаса і нудне попискування в порожньому шлунку продавця
лікувальних п’явок.
Синьйоре, нам конче треба підкріпитися, – сказав Дуремар, – пошуки негідників можуть тривати до глибокої ночі.
Я з’їв би зараз ціле поросятко та двійко качечок, – похмуро відповів Карабас-
Барабас.
Приятелі попленталися до харчівні «Трьох пічкурів» – її вивіска видніла на пагорбку.
Але швидше, ніж Карабас-Барабас і Дуремар, туди помчав Буратіно, пригинаючись у траві, щоб його не помітили. Біля дверей харчівні Буратіно підкрався до великого півня, який, знайшовши зернятко чи шматочок курчачої кишки, гордовито стріпував червоним гребінцем, гріб пазурами землю й турботливо кликав курей на учту:
Ко-ко-ко!..
Буратіно простяг йому на долоні крихти мигдалевого тістечка:
Пригощайтеся, синьйоре головнокомандувачу.

Півень суворо глипнув на дерев’яного хлопчиська, але не втримався й дзьобнув його в долоню.

Ко-ко-ко!..

Синьйоре головнокомандувачу, мені треба пройти до харчівні, але так, щоб господар мене не помітив. Я сховаюся за ваш чудовий барвистий хвіст, і ви доведете мене до самої печі. Гаразд?
Ко-ко! – ще гордовитіше промовив півень.
Він нічого не зрозумів, але, щоб не показати цього, поважно пішов до відчинених дверей харчівні.
Буратіно схопив півня попід крила, за боки, прикрився його хвостом і навпочіпки прокрався на кухню аж до печі, де порався лисий хазяїн харчівні, обертаючи на вогні рожни та сковорідки.
Іди геть, старе бульйонне м’ясо! – гримнув хазяїн і так турнув півня ногою, що той з несамовитим криком – куд-ку-да, куд-ку-да! – вилетів на вулицю до переляканих курей. Буратіно непомітно прошмигнув повз ноги хазяїна і присів за великим череп’яним
глеком.
У цю мить, голосно розмовляючи, до харчівні наблизилися Карабас- Барабас і Дуремар.
Хазяїн, низько вклоняючись, вийшов їм назустріч.
Буратіно швидко заліз усередину череп’яного глека і причаївся там.

Буратіно дізнається про таємницю золотого ключика

Карабас-Барабас і Дуремар підкріплялися смаженим поросятком. Хазяїн підливав у склянки вина.
Карабас-Барабас, обсмоктуючи поросячу ногу, сказав хазяїнові:
Кепське в тебе вино, налий-но мені з отого жбана! – І показав кісткою на череп’яний глек, у якому сидів Буратіно.
Синьйоре, цей глек порожній, – відповів хазяїн.
Брешеш, покажи.
Тоді хазяїн підняв череп’яний глек і перекинув його. Буратіно щосили вперся ліктями в боки глека, аби не випасти…
Там щось чорніє, – прохрипів Карабас-Барабас.
Там щось біліє, – підтвердив Дуремар.

Синьйори, чиряк мені на язик, простріл мені в поперек – глек порожній!
Тоді став його на стіл – ми скидатимемо туди кістки.
Глек, де сидів Буратіно, поставили між директором лялькового театру й продавцем лікувальних п’явок. На голову Буратіно посипались обгризені кістки та скоринки. Карабас-Барабас, добряче надудлившись вина, простяг до вогню свою бороду, щоб з неї скапала налипла смола.
Покладу Буратіно на долоню, – п’яно вихвалявся він, – другою долонею приплесну – від нього тільки мокре місце зостанеться!
Негідник цілком на це заслуговує, – підтакував Дуремар, – але спочатку добре було б прикласти до нього п’явок, щоб вони висмоктали всю кров…
Ні! – грюкав кулаком по столу Карабас-Барабас. – Спочатку я відберу в нього золотого ключика.
У розмову втрутився хазяїн, він уже знав про втечу дерев’яних чоловічків:
Синьйоре, вам нема чого стомлювати себе пошуками. Зараз я покличу двох моторних хлопців, і, поки ви підкріпляєтесь вином, вони хутко обшукають увесь ліс і притягнуть сюди Буратіно.
Гаразд. Посилай хлопців, – наказав Карабас-Барабас,
простягаючи до вогню величезні підошви. А що він був уже п’яний, то на всю горлянку заспівав пісню:

Мій народ малий, чудний, Дерев’яний та дурний.
Я – ляльок володар, Всім світам на подив, Грізний Карабас,
Славний Барабас!
Всі ляльки переді мною. Низько стеляться травою, Бо нагай у мене є,
Той, що спуску не дає, – Аж на сім хвостів,
Аж на сім хвостів!

Мій народ сумирний, Боязкий, покірний.
Пісеньки співає, Грошики збирає До моїх кишень, До моїх кишень!

Тоді Буратіно завив із середини глека:
Відкри-ий таємницю, неща-а-сний, відкри-ий таємницю!

Карабас-Барабас із несподіванки гучно клацнув щелепами й вирячився на Дуремара.
Це ти?
Ні, це не я…
Хто ж сказав, щоб я відкрив таємницю?
Дуремар був забобонний, до того ж він теж випив багато вина. Обличчя його посиніло й перекосилося від жаху. Воно стало схоже на стару печерицю.
Дивлячись на нього, Карабас-Барабас і собі зацокотів зубами.
Відкри-ий таємницю, – знову завив таємничий голос із середини глека, – бо інакше не встанеш з цього стільця, неща-а-сний!

Карабас-Барабас спробував підхопитися на рівні ноги, але не зміг навіть відірватися від стільця.
Як-як-яку таємницю? – спитав він затинаючись.
Таємницю черепахи Тортіли, – відповів голос.

Від жаху Дуремар поволі порачкував під стіл. У Карабаса-Барабаса одвисла щелепа.
Де ті дверцята, де ті дверцята? – наче вітер у комині осінньої ночі, завив голос.
Відповім, відповім, замовкни, замовкни, – прошепотів Карабас- Барабас. – Дверцята – у старого Карло в комірці, за намальованим вогнищем…
Тільки-но він вимовив ці слова, як знадвору ввійшов хазяїн.
Ось надійні хлопці, за гроші вони приведуть до вас, синьйоре, хоч самого чорта…
І він кивнув у бік лисиці Аліси та кота Базіліо, що стояли на порозі. Лисиця шанобливо зняла старого капелюшка.

Синьйор Карабас-Барабас подарує нам на бідність десять золотих монет, а ми віддамо вам до рук негідника Буратіно, не сходячи з цього місця.
Карабас-Барабас поліз рукою під бороду в кишеню жилета й витяг десять золотих.
Ось гроші, а де Буратіно?
Лисиця кілька разів перерахувала монети, зітхнула, віддаючи половину котові, й показала лапою:
Він у цьому глеку, синьйоре, у вас під носом…
Карабас-Барабас схопив зі столу глек і люто швиргонув його на кам’яну підлогу. Із череп’я та купи обгризених кісток вистрибнув Буратіно. Поки всі стояли, роззявивши роти, він мов стріла метнувся з харчівні у двір – просто до півня, який набундючено розглядав то одним, то другим оком дохлого черв’ячка.
Це ти мене виказав, старий котлетний фаршу! – грізно витягнувши носа, вигукнув Буратіно. – Ну, тепер шквар щодуху!
І він міцно вчепився у його генеральський хвіст. Півень, нічого не тямлячи, розчепірив крила й кинувся бігти цибатими ногами.
Буратіно вихором за ним, – з гори, через дорогу, полем, до лісу…

Карабас-Барабас, Дуремар і хазяїн харчівні оговталися нарешті від подиву й вибігли слідом за Буратіно. Але хоч скільки вони
оглядалися, його ніде не було видно, тільки десь удалині полем мчав щодуху півень. Та оскільки всім було відомо, що цей півень – дурень, то на нього ніхто не звернув уваги.

Буратіно уперше в житті впадає в розпач, але все закінчується щасливо

Дурний півень заморився й ледве біг, роззявивши дзьоба. Буратіно відпустив нарешті його зім’ятий хвіст.
Іди, генерале, до своїх курей…
І сам пішов туди, де крізь листя яскраво блищало Лебедине озеро. Ось і сосна на кам’янистім горбку, ось і печера. Навкруг розкидані наламані гілки. Трава прим’ята колесами. У Буратіно тривожно
забилося серце. Він зістрибнув із горбка, зазирнув під корячкувате коріння.
Печера була порожня!!!
Ні Мальвіни, ні П’єро, ані Артемона. Тільки валялися дві ганчірочки.
Він підняв їх, – це були відірвані рукави від сорочки П’єро.
Друзів хтось викрав! Вони загинули! Буратіно впав долілиць, ніс його глибоко ввігнався в землю.
Він тільки тепер усвідомив, які дорогі для нього друзі. Нехай Мальвіна виховує його, нехай П’єро хоч тисячу разів підряд читає свої віршики, – Буратіно віддав би навіть золотий ключик, аби швидше знову побачити їх.

Біля його голови нечутно виріс пухкий горбочок землі, виліз оксамитовий кріт з рожевими долоньками, пискляво тричі чхнув і сказав:
Я сліпий, але я прекрасно чую. Сюди під’їжджав візок, запряжений вівцями. У ньому сиділи Лис, губернатор Міста Дурнів, і нишпорки.
Губернатор наказав: «Схопити негідників, які побили моїх найкращих поліцейських під час виконання обов’язків! Схопити їх!
Нишпорки відповіли:
Гав! – кинулися до печери, і там почалася страшна метушня. Твоїх друзів зв’язали, кинули у візок разом із клунками та й поїхали.
Яка користь була від того, що Буратіно лежав, устромивши носа в землю?! Він схопився на рівні ноги й побіг слідами від коліс. Оббіг навколо озера і вийшов на поле з густою травою.
Ішов, ішов… Ніякого плану в голові у нього не було. Треба врятувати товаришів, та й по всьому! Він дійшов до кручі, звідки
позаминулої ночі зірвався в лопухи. Внизу побачив брудний ставок, де жила черепаха Тортіла. Дорогою до ставка спускався візок; його тягли дві худющі, мов скелети, вівці з обідраною вовною.
На передку сидів гладкий кіт з надутими щоками, у золотих
окулярах, – він служив при губернаторові таємним нашіптувачем. Позад нього – поважний Лис, губернатор… На клунках лежали Мальвіна, П’єро і ввесь забинтований Артемон, – завжди такий розчесаний хвіст його волочився китичкою по пилюці. Позад візка йшли дві нишпорки – добермани-пінчери.
Раптом нишпорки підвели собачі морди й угледіли над кручею смугастий ковпачок Буратіно.
Дужими стрибками пінчери почали дертися стрімкою кручею вгору. Але перш ніж вони дісталися верху, Буратіно, – а йому вже не було куди ховатися чи тікати, – склав руки над головою і – ластівкою – з найвищого місця шугнув у брудний ставок, укритий зеленою ряскою. Він описав у повітрі криву і, звичайно, потрапив би в ставок під захист тітки Тортіли, якби не сильний порив вітру.
Вітер підхопив легенького дерев’яного Буратіно, закружляв, завертів його «подвійним штопором», швиргонув убік, і він, падаючи, гепнувся просто у візок, на голову губернатора-Лиса.

Гладкий кіт у золотих окулярах од несподіванки звалився з передка, а що він був негідник і боягуз, то прикинувся, ніби знепритомнів.

Губернатор-Лис, також страшенний боягуз, скавулячи, кинувся навтіки по схилу і зразу ж заліз у борсукову нору. Там йому було непереливки: борсуки суворо розправляються з такими гостями. Вівці рвонулися вбік, візок перекинувся. Мальвіна, П’єро й Артемон разом з клунками покотилися в лопухи.

Усе це сталося так швидко, що ви, любі читачі, не встигли б порахувати всіх пальців на руці.
Добермани-пінчери величезними стрибками кинулися вниз по схилу.
Підскочивши до перекинутого візка, вони побачили непритомного гладкого кота. Побачили, що в лопухах валяються дерев’яні чоловічки і забинтований пудель.
Але ніде не було видно губернатора-Лиса.
Він зник, наче крізь землю запався, той, кого нишпорки повинні охороняти мов зіницю ока.

Перший нишпорка, підвівши морду, розпачливо завив по собачому. Другий нишпорка зробив те саме:
– У-у-у! У-у-у!..
Вони метнулись і обшукали весь схил. Знову тужливо заскиглили, бо їм уже ввижалися нагай та залізні ґрати.
Провинно вихляючи задами, вони побігли до Міста Дурнів, щоб набрехати в поліцейському відділку, нібито губернатора було взято на небо живим, – так дорогою вони зметикували собі на
виправдання.
Буратіно потихеньку обмацав себе – руки, ноги були цілі. Він поповз у лопухи і визволив з мотуззя Мальвіну та П’єро.
Мальвіна, не кажучи ні слова, обхопила Буратіно за шию, але поцілувати не змогла – у цьому їй перешкодив його довгий ніс.
У П’єро по лікоть були відірвані рукави, біла пудра осипалася з його щік, і виявилось, що щоки в нього звичайні – рум’яні, незважаючи на його любов до віршів.
Я здорово бився, – грубим голосом сказав він. – Якби мені не підставили ніжку, мене нізащо не взяли б!
Мальвіна підтвердила:
Він бився, як лев.
Вона обхопила П’єро за шию і поцілувала в обидві щоки.
Годі, годі лизатись, – пробуркотів Буратіно, – біжімо! Артемона потягнемо за хвіст.
Вони всі троє вхопилися за хвіст нещасного собаки й потягли його вгору схилом.
Пустіть, я піду сам, для мене це так принизливо, – стогнав забинтований пудель.
Ні, ні, ти занадто слабкий.

Та тільки-но вони видерлися до половини схилу, як на кручі постали Карабас-Барабас і Дуремар. Лисиця Аліса показувала лапою на втікачів, кіт Базіліо настовбурчував вуса й огидно сичав.
Ха-ха-ха, ну просто здорово! – зареготав Карабас-Барабас. – Сам золотий ключик іде мені до рук!

Буратіно квапливо мізкував, як виплутатися з нової халепи. П’єро пригорнув до себе Мальвіну, збираючись дорого продати життя.
Цього разу на порятунок не було жодної надії. А Дуремар ще й підбурював:
Хворого песика пуделя, синьйоре Карабасе-Барабасе, віддайте мені, я кину його у ставок моїм п’явочкам, щоб вони розжиріли.
Гладкому Карабасові-Барабасові ліньки було спускатися донизу, він поманив утікачів пальцем, схожим на сардельку:
Ідіть, ідіть до мене, діточки…
– Ані-руш! – наказав Буратіно. – Як помирати – то весело! П’єро, прочитай якісь найгірші свої віршики. Мальвіно, регочи на все горло…
Мальвіна попри деякі недоліки була добрим товаришем. Вона втерла сльози й засміялася дуже образливо для тих, що стояли на кручі.
П’єро одразу ж склав віршики й завив найнеприємнішим голосом:

Ох, нещасна ти лисиця, – Ніхто тебе не боїться!
Кіт Базіліо – злодюга, І жебрак, і волоцюга!
Дуремар наш нетямкий! Незугарний та бридкий! Карабас ти Барабас,
Не злякалися ми вас!

А Буратіно тим часом кривлявся й дражнився:
Гей ти, директоре лялькового театру, старе пивне барило, повний лантуху, натоптаний глупством, спустися, спустися до нас, – я наплюю тобі в обскубану бороду!
У відповідь Карабас-Барабас грізно загарчав, Дуремар здійняв худющі руки до неба.
Лисиця Аліса криво посміхнулася:
Дозвольте скрутити в’язи цим нахабам? Ще хвилина – і все було б скінчено…
Та раптом над кручею із свистом пронеслися стрижі:

Сюди, сюди, сюди!
Над головою в Карабаса-Барабаса пролетіла сорока, голосно цокотячи:
Хутчіш, хутчіш, хутчіш!
І враз на кручі з’явився старий тато Карло. Рукави в нього були закачані, в руці сучкуватий ціпок, брови насуплені…
Він плечем штовхнув Карабаса-Барабаса, ліктем – Дуремара, ціпком оперіщив по спині лисицю Алісу, чоботом швиргонув убік кота
Базіліо…

Потому, нахилившись і дивлячись із кручі вниз, де стояли дерев’яні чоловічки, радісно сказав:
Синку мій, Буратіно, шалапуте, ти живий-здоровий, – ходи-но швидше до мене!

Буратіно нарешті повертається додому разом із татом Карло, Мальвіною, П’єро та Артемоном

Несподівана з’ява Карло, його ціпок і насуплені брови нагнали жах на негідників. Лисиця Аліса поповзла в густу траву і там дала дьору, лиш іноді зупиняючись, щоб очухатися після удару ціпком.

Кіт Базіліо, відлетівши кроків на десять, сичав від люті, наче проштрикнута велосипедна шина.
Дуремар підсмикав поли зеленого пальта й поліз із кручі вниз, повторюючи:
Я тут ні при чому, я тут ні при чому…
Та на стрімкому місці зірвався, покотився і зі страшенним шумом та плескотом шубовснув у ставок.

Карабас-Барабас закляк на місці. Він тільки втягнув усю голову аж до маківки в плечі; борода його висіла, як клоччя.
Буратіно, П’єро та Мальвіна видряпалися нагору. Тато Карло брав їх по черзі на руки:
Глядіть мені, пустуни! І клав їх за пазуху.
Потім він спустився на кілька кроків по схилу і присів над нещасним собакою. Вірний Артемон підвів морду і лизнув Карло в ніс. Буратіно тут же висунувся із-за пазухи:
Тату Карло, ми без собаки додому не підемо.

Е-хе-хе, – відповів Карло, – важкенько буде, та вже якось донесу вашого песика.
Він узяв Артемона на плече і, відсапуючись од важкої ноші, подерся нагору, де й досі, втягнувши голову й вирячивши очі, стояв
Карабас-Барабас.
Ляльки мої… – пробурчав він. Тато Карло суворо відповів йому:
Ех, ти! З ким на старість зв’язався, – з відомими всьому світові шахраями, з Дуремаром, з котом, з лисицею… Маленьких кривдите! Соромно, докторе!
І пішов дорогою до міста.
Карабас-Барабас, похнюпивши голову, подався слідом за ним.
Ляльки мої, віддай!
Нізащо не віддавай нас! – пискнув Буратіно, висовуючись із-за пазухи.
Так вони йшли, ішли. Проминули харчівню «Трьох пічкурів», де на порозі кланявся лисий хазяїн, обома руками показуючи на сковорідки, в яких щось шкварчало. Біля дверей туди й сюди, туди
й сюди походжав півень з обскубаним хвостом і обурено розповідав про хуліганську витівку Буратіно.
Кури співчутливо підтакували:
Ах-ах, який жах! Куд-кудах, який жах!
Карло зійшов на пагорб, звідки видно було море, подекуди вкрите тьмяними смугами від подмухів вітерця, біля берега – старе містечко піщаного кольору під гарячим сонцем і полотняний дах лялькового театру.
Карабас-Барабас, стоячи за три кроки позад Карло, пробуркотів:
Я дам тобі за ляльки сто золотих монет, продай.
Буратіно, Мальвіна й П’єро затамували подих – чекали, що скаже Карло.

Ні! Якби ти був добрий, хороший директор театру, я тобі, так тому й бути, віддав би маленьких чоловічків. А ти – гірший за
звичайнісінького крокодила. Не віддам і не продам, забирайся геть.
Карло зійшов з пагорба і, вже не звертаючи уваги на Карабаса- Барабаса, ввійшов до містечка.
Там на безлюдному майдані непорушно стояв поліцейський. Від спеки й нудьги в нього обвисли вуса, повіки злиплися, над трикутним капелюхом кружляли мухи. Карабас-Барабас раптом
засунув кінець бороди в кишеню, схопив Карло ззаду за сорочку й загорлав на весь майдан:
Тримайте злодія, він украв у мене ляльки!

Але поліцейський, якому було душно й нудно, навіть не поворухнувся. Карабас-Барабас підскочив до нього, вимагаючи, щоб він заарештував Карло.
А ти хто такий? – ліниво спитав поліцейський.
Я доктор лялькових наук, директор славнозвісного театру,
кавалер найвищих орденів, найближчий друг тарабарського короля, синьйор Карабас-Барабас…
А ти не кричи на мене, – відповів поліцейський.
Поки Карабас-Барабас з ним сперечався, тато Карло, квапливо постукуючи ціпком по бруку, підійшов до свого будинку.

Відімкнувши двері до напівтемної комірки під сходами, він зняв з плеча Артемона, поклав його на ліжко, з-за пазухи дістав Буратіно, Мальвіну й П’єро і посадовив їх рядочком на стіл.
Мальвіна відразу ж сказала:
Тату Карло, найперше потурбуйтеся про хворого песика. Хлопці, негайно митись!
Раптом вона у відчаї сплеснула руками:
А мої сукні! Мої новенькі черевички, мої гарненькі стрічечки! Вони залишилися на дні яру, в лопухах!
Пусте, не журися, – сказав Карло, – ввечері я піду й принесу твої клунки.
Він обережно розбинтував Артемонові лапи. Виявилось, що рани майже всі загоїлися і пес не міг поворухнутися лише тому, що був дуже голодний.
– Мисочку вівсяної затірки та мозкову кісточку, – простогнав Артемон, – і я готовий битися з усіма собаками в місті.
Ая-яй-яй! – бідкався Карло. – А в мене дома ані крихти, і в кишені жодного
сольдо.
Мальвіна жалібно схлипнула. П’єро тер кулаками лоба, міркуючи:
Я піду на вулицю читати вірші, перехожі накидають мені цілу купу сольдо.
Карло похитав головою:
І ночуватимеш, синку, як волоцюга, у поліцейському відділку.
Всі, крім Буратіно, засумували. Він же хитро усміхався, крутився так, ніби сидів не на столі, а на якомусь гострячку.

Хлопці, годі скиглити! – Він зіскочив на підлогу й витяг щось із кишені. – Тату Карло, візьми молоток і віддери від стіни діряве полотно.
І своїм задертим носом показав на вогнище, і на казанок над вогнищем, і на дим, намальовані на шматині старого полотна.
Карло здивувався:
Чому, синку, ти хочеш здерти зі стіни таку чудову картину? Зимової пори я дивлюся на неї й уявляю собі, нібито це справжній вогонь, а в казанку справжня бараняча юшка з часником, і мені стає трохи тепліше.
Тату Карло, даю лялькове слово честі, ти матимеш справжній вогонь у печі, справжній чавунний казанок і гарячу юшку. Здери полотно.
Буратіно сказав це так упевнено, що тато Карло почухав потилицю, похитав головою, покректав, покректав, узяв кліщі й молоток і почав віддирати полотно. По той бік полотна, як ми вже знаємо, все було засновано павутинням і висіли здохлі павуки.
Карло старанно обмів павутиння. Тоді стало видно невеличкі дверцята з потемнілого дуба. В чотирьох кутах на них були вирізьблені усміхнені личка, а посередині танцював чоловічок з довгим носом. Коли з нього стерли куряву, Мальвіна, П’єро, тато Карло, навіть голодний Артемон вигукнули в один голос:
Та це ж портрет самого Буратіно!
Я так і думав, – сказав Буратіно, хоч нічого такого він не думав і сам дуже здивувався. – А ось і ключ від дверцят. Тату Карло, відімкни…

Ці дверцята і цей золотий ключик, – промовив Карло, – мабуть, зроблені дуже давно якимсь вправним майстром. Погляньмо, що заховано за дверцятами.
Він устромив ключик у замкову щілину й повернув…
Залунала неголосна, дуже приємна музика, ніби заграв органчик у музичній скриньці.
Тато Карло штовхнув дверцята. Вони почали відчинятися. У цей час за вікном почулася кваплива хода і голос Карабаса-Барабаса проревів:
Іменем тарабарського короля – заарештуйте старого шахрая Карло!

Карабас-Барабас вдирається до комірки під сходами

Карабас-Барабас, як ми вже знаємо, марно намагався умовити сонного поліцейського, щоб той заарештував Карло. Нічого не домігшись, Карабас-Барабас побіг вулицею.

Розпатлана борода його чіплялася за ґудзики й парасольки перехожих. Він штовхався і ляскав зубами. Услід йому пронизливо свистіли хлопчаки. До того ж вони кидали йому в спину гнилі
яблука. Карабас-Барабас влетів до начальника міста. Цього
задушливого дня начальник сидів у садку, біля фонтана, в самих трусиках і пив лимонад.
Начальник мав шість підборідь, ніс його втопав у рожевих щоках. За плечима в нього, під липою, четверо похмурих поліцейських раз у раз відкорковували пляшки з лимонадом.

Карабас-Барабас упав перед начальником навколішки і, бородою розмазуючи по обличчю сльози, заволав:
Я бідний сирота, мене скривдили, обікрали, побили…
Хто тебе, сироту, скривдив? – відсапуючись, запитав начальник.
Найлютіший ворог, старий катеринщик Карло! Він украв у мене три найкращі ляльки, він хоче спалити мій славнозвісний театр, він підпалить і пограбує все місто, якщо його негайно не заарештувати.

На підтвердження своїх слів Карабас-Барабас витяг жменю золотих монет і поклав у пантофлю начальника. Коротше кажучи, він такого намолов і набрехав, що переляканий начальник наказав чотирьом поліцейським під липою:
Ідіть за шановним сиротою і чиніть усе, що треба, іменем закону.
Карабас-Барабас побіг із чотирма поліцейськими до комірки Карло й гукнув:

Іменем тарабарського короля – заарештуйте злодія й негідника! Але двері були замкнені. В комірці ніхто не обізвався.
Карабас-Барабас наказав:
Іменем тарабарського короля – ламайте двері!
Поліцейські натиснули, трухляві двері зірвалися з завіс, і четверо бравих поліцейських, брязкаючи шаблями, з гуркотом попадали в комірку під сходами.
Це сталося тієї самої миті, коли в потаємні дверцята в стіні, нагнувшись, заходив Карло.
Він зник останній. Дверцята – дзінь!.. – зачинилися. Тиха музика перестала грати. В коптірці під сходами валялись тільки брудні бинти та подерте полотно з намальованим вогнищем.
Карабас-Барабас підбіг до потаємних дверцят, затарабанив у них кулаками й каблуками:
Тра-та-та-та!..
Але дверцята були міцні.
Карабас-Барабас розігнався і вдарив у дверцята плечем. Дверцята не піддалися.
Він затупотів на поліцейських:
Ламайте кляті двері іменем тарабарського короля!

Поліцейські обмацували один одного – в кого садно на носі, в кого ґуля на голові.

Ні, тут робота дуже важка, – відповіли вони й пішли до начальника міста сказати, що вони все чинили за законом, але
старому катеринщику допомагає, мабуть, сама нечиста сила, бо він пройшов крізь стіну.
Карабас-Барабас смикнув себе за бороду, беркицьнувся на підлогу й почав ревти, вити та качатись, мов скажений, у порожній комірці під сходами.

Що вони знайшли за потаємними дверцятами

Поки Карабас-Барабас качався, мов скажений, і рвав на собі бороду, Буратіно попереду, за ним Мальвіна, П’єро, Артемон і останній тато Карло спускалися стрімкими кам’яними сходами в підземелля.
Тато Карло тримав свічку. Її хисткий вогник відкидав від Артемонової кудлатої голови чи від випростаної руки П’єро великі тіні, але не міг освітити темряву, куди вели сходи.
Мальвіна, щоб не заплакати від страху, щипала себе за вуха. П’єро, – як завжди, ні до ладу, ні до прикладу, – бурмотів віршики:
Скачуть тіні по стіні, Та не боязко мені.
Сходи тут нехай круті, Небезпечно в темноті,
Все одно вперед дивись, – Певно, прийдемо кудись…

Буратіно випередив товаришів – його барвистий ковпачок ледь виднів глибоко внизу. Раптом там щось засичало, впало, покотилося і долинув його жалібний голос:
До мене, рятуйте!
Артемон миттю, забувши про рани й голод, збив з ніг Мальвіну й П’єро і чорним вихором кинувся вниз по сходах.
Клацнули його зуби. Огидно вискнуло якесь створіння… Все стихло. Тільки Мальвінине серце стукотіло гучно, як у будильнику. Широкий промінь світла знизу вдарив по сходах. Вогник свічки, що її тримав тато Карло, став жовтим.
Дивіться, дивіться швидше! – голосно покликав Буратіно.

Мальвіна задки почала квапливо
злазити зі сходинки на сходинку, за нею застрибав П’єро. Останнім зігнувшись сходив Карло, раз у раз гублячи дерев’яні черевики.
Внизу, там, де кінчалися стрімкі сходи, на кам’яному майданчику сидів Артемон. Він облизувався. Біля його ніг лежала задушена щуриха Шушара.
Буратіно обома руками підіймав зотлілу повстину – нею було завішено отвір у кам’яній стіні. Звідтіля лилося блакитне світло. Перше, що вони побачили, коли пролізли в отвір, то це яскраві промені сонця, що падали зі склепінчастої стелі крізь кругле вікно й розходилися на всі боки.
Широкі промені, в яких танцювали порошинки, освітлювали круглу кімнату з жовтуватого мармуру. Посеред неї стояв дивовижної краси ляльковий
театр. На завісі його блищав золотий зиґзаґ блискавки.
Обабіч завіси височіли дві квадратні вежі, пофарбовані так, ніби вони були складені з маленьких цеглинок. Високі дахи з зеленої бляхи яскраво
виблискували.
На лівій вежі висів годинник з
бронзовими стрілками. На циферблаті проти кожної цифри були намальовані усміхнені личка хлопчика й дівчинки. На правій вежі – кругле віконце з різнобарвного скла. Над цим віконцем, на даху з зеленої бляхи, сидів Розумний Цвіркун. Коли всі, роззявивши роти, спинилися перед чудовим театром, Розумний цвіркун промовив повільно й виразно:
Я попереджав, що на тебе чекають жахливі небезпеки і страшні пригоди, Буратіно. Добре, що все скінчилося щасливо, а могло скінчитися й нещасливо… Отак-то воно…

Голос у Розумного цвіркуна був старий і трохи ображений, бо ж його почастували таки в свій час молотком по голові і, не зважаючи на столітній вік та природну
доброту, він не міг забути незаслуженої образи. Тому він нічого більше не додав – поворухнув вусиками, немов струшуючи з них порох, і повільно поповз кудись у самітну шпарку – якомога далі від клопоту.
Я гадав, що ми тут знайдемо принаймні купу золота й срібла, а знайшли всього тільки стару іграшку, – промовив тато
Карло.
Він підійшов до годинника, вмонтованого у вежу, постукав нігтем по циферблату, й, оскільки поряд з ним на мідному гвіздку висів ключик, узяв його й накрутив
годинника.
Залунало гучне цокання. Стрілки рушили.
Велика стрілка наблизилась до цифри
дванадцять, маленька – до цифри шість. Усередині вежі загуло й засичало.
Годинник дзвінко пробив шість разів…
Одразу ж на правій вежі відчинилося віконце з різнобарвного скла, вискочила заводна строката пташка і, затріпотівши крильми, проспівала шість разів:
До-нас – до-нас, до-нас – до-нас, до-нас
до-нас…
Пташка сховалася, віконце зачинилося, заграла катеринка. Полинула музика. І завіса піднялася…
Ніхто, навіть тато Карло, ніколи не бачив такої гарної декорації. На сцені був садок. На маленьких деревах із золотим і срібним листям співали заводні шпаки завбільшки з ніготь. На одному дереві висіли яблука, кожне з них було не більше за гречане зернятко. Під деревами походжали павичі і, зводячись навшпиньки, дзьобали яблука. На лужку стрибали й билися ріжками двоє козенят, а в повітрі літали метелики, ледь помітні для ока.

Так минула хвилина. Шпаки замовкли, павичі й козенята сховалися за бічні лаштунки. Дерева провалилися у потаємні люки в підлозі сцени.
На задній декорації почали розходитись тюлеві хмари. З’явилося червоне сонце над піщаною пустелею. Праворуч і ліворуч, із-за бічних лаштунків, виткнулися гілки ліан, схожі на змій, – на одній і справді висіла змія-полоз. На другій, вчепившись хвостами,
гойдалася родина мавп. Це була Африка.
По піску пустелі під червоним сонцем проходили звірі. Трьома стрибками пронісся гривастий лев. Хоч і не більший за кошеня, однак він був страшний.
Перевальцем прошкандибав на задніх лапах плюшевий ведмідь із парасолькою.
Проповз огидний крокодил – його маленькі мерзенні очка прикидалися добренькими. Та все ж Артемон не повірив і загарчав на нього.
Промчав носоріг – задля безпеки на його гострий ріг було надіто гумового м’ячика.
Пробіг жираф, схожий на смугастого рогатого верблюда, що з усієї сили витягнув шию.
Потім ішов слон, друг дітей, – розумний, добродушний, – помахував хоботом, у якому тримав соєву цукерку. Останнім продріботів бочком страшенно брудний дикий собака – шакал.

Артемон, гавкаючи, кинувся на нього – татові Карло ледве вдалося відтягти його за хвіст від сцени. Звірі зникли. Сонце раптом погасло.
У темряві щось спустилося згори, щось висунулося з боків. Полинув звук, ніби провели смичком по струнах.

Спалахнули матові вуличні ліхтарики. На сцені був міський майдан. Двері будинків повідчинялися, з них повибігали маленькі чоловічки, посідали в іграшковий трамвай. Кондуктор задзвонив, вагоновод крутнув ручку, якийсь хлопчисько спритно вчепився ззаду за
«ковбасу», міліціонер засюрчав – і трамвай покотився у бічну вулицю поміж високими будинками. Проїхав велосипедист на колесах – не більших від блюдечка для варення.
Пробіг газетяр; учетверо складені аркуші відривного календаря – ось які завбільшки були в нього газети. Морозивник прокотив через майданчик візок з морозивом. На балкончики будинків повибігали
дівчатка й замахали йому, а морозивник розвів руками й сказав:
Усе з’їли, приходьте іншим разом.
Тут завіса впала, і на ній знову заблищав золотий зигзаг блискавки. Тато Карло, Мальвіна, П’єро не могли отямитися від захвату.
Буратіно, засунувши руки в кишені й задерши носа, хвалькувато сказав:
Що – бачили? Виходить, недаремно я мокнув у болоті в тіточки Тортіли… У цьому театрі ми поставимо комедію. Знаєте яку?
«Золотий ключик, або Незвичайні пригоди Буратіно та його друзів». Карабас-Барабас лусне від заздрощів.
П’єро потер кулаками наморщеного лоба:
Я напишу цю комедію розкішними віршами.
Я продаватиму морозиво й квитки, – сказала Мальвіна. – Якщо ви виявите в мене талант, я спробую грати ролі гарненьких дівчаток.
Стривайте, малята, а коли ж учитися? – запитав тато Карло. Всі враз відповіли:
Учитися будемо вранці. А ввечері гратимемо в театрі.
Отож-то, діточки, – мовив тато Карло, – а я вже, діточки, гратиму на катеринці, потішатиму шановну публіку, а коли будемо
роз’їжджати по Італії з міста до міста, я правитиму конем та варитиму баранячу юшку з часником.
Артемон слухав, задерши вухо, крутив головою, поглядав блискучими очима на друзів, наче питав: а мені що робити?

Буратіно сказав:
Артемон завідуватиме бутафорією і театральними костюмами, йому ми доручимо ключі від комори. Під час вистави він зможе імітувати за лаштунками гарчання лева, тупіт носорога, скреготіння крокодилових зубів, завивання вітру – для цього треба швидко крутити хвостом – та інші необхідні звуки.
Ну, а ти, що ж ти, Буратіно? – питали всі. – Ким ти хочеш бути у театрі?
Диваки, в комедії я гратиму самого себе і прославлюся на весь світ!

Новий ляльковий театр дає першу виставу

Карабас-Барабас сидів біля печі у препоганому настрої.
Вогкі дрова ледве тліли. На вулиці періщив дощ. Дірявий дах лялькового театру протікав. У ляльок відволожилися руки й ноги, на репетиціях ніхто не хотів працювати, навіть під загрозою нагая на сім хвостів. Ляльки вже третій день нічого не їли і зловісно перешіптувалися в коморі, висячи на гвіздках.
З самого ранку не було продано жодного квитка до театру. Та й хто пішов би до Карабаса-Барабаса
дивитися його нудні п’єси і голодних обдертих акторів!
На міській вежі годинник вибив шосту. Карабас-Барабас похмуро поплентався в зал для глядачів – порожньо.
Дідько б узяв усіх цих
шановних глядачів – пробуркотів він і вийшов на вулицю.
Глянув, моргнув і роззявив рота так, що туди вільно могла б залетіти ґава.
Навпроти його театру перед великим новим полотняним наметом стояв натовп, не зважаючи на вогкий вітер з моря.

Неподалік від намету на помості стояв довгоносий чоловічок у ковпачку, сурмив у сурму і щось вигукував.
Публіка сміялася, плескала в долоні, і багато людей заходило всередину намету. До Карабаса-Барабаса підійшов Дуремар; від нього, як ніколи, тхнуло баговинням.
Е-хе-хе, – мовив він, кисло скривившись. – Кепські мої справи з лікувальними п’явками! Мабуть, піду до них, – Дуремар показав на новий намет, – хочу попроситися свічки запалювати чи підмітати підлогу.
Чий це клятий театр? Звідки він тут узявся? – проревів Карабас- Барабас.
Це самі ляльки відкрили ляльковий театр «Блискавка», вони самі пишуть віршовані п’єси, самі грають.
Карабас-Барабас заскреготів зубами, смикнув себе за бороду й попрямував до нового полотняного намету. Над входом до намету Буратіно вигукував:
Перша вистава цікавої, захопливої комедії з життя дерев’яних чоловічків! Правдива розповідь про те, як ми перемогли всіх своїх ворогів за допомогою дотепності, сміливості та залізної витримки…
Біля входу до лялькового театру в скляній будочці сиділа Мальвіна з гарним бантом у блакитному волоссі і ледве встигала продавати квитки охочим подивитися веселу комедію з лялькового життя.
Тато Карло в новій оксамитовій куртці крутив катеринку й весело підморгував шановній публіці. Артемон тягнув із намету за хвіст лисицю Алісу, яка прослизнула туди без квитка. Кіт Базіліо, також без квитка, устиг дременути й сидів під дощем на дереві, блимаючи злющими очима.
Буратіно, надувши щоки, засурмив у хрипку сурму:
Вистава починається!

І збіг додолу по драбинці, щоб зіграти першу сцену комедії, в якій показували, як бідний тато Карло вистругує з поліна дерев’яного чоловічка, й гадки не маючи, що це принесе йому щастя. Останньою притьопала до театру черепаха Тортіла, тримаючи в роті почесний квиток на пергаментному папері з золотими ріжками. Вистава почалася. Карабас-Барабас похмуро повернувся до свого порожнього театру. Узяв нагая на сім хвостів. Відімкнув двері до комори.

Я вас, паршивці, відучу лінуватись! – люто загарчав. – Я вас навчу заманювати до мене публіку!
І ляснув нагаєм. Але ніхто не відповів. Комора була порожня. Тільки на гвіздках висіли обривки мотузок…
Усі ляльки – і Арлекін, і дівчатка в чорних масках, і чарівники у шпичастих шапках із зірками, й горбані з носами, як огірок, і арапи, й собачки – всі, всі, всі ляльки утекли від Карабаса-Барабаса.
Страшно завиваючи, Карабас-Барабас вискочив з театру на вулицю. Він побачив, як останні з його акторів тікали через калюжі до нового театру, де весело грала музика, розлягався регіт, лунали оплески.
Карабас-Барабас устиг тільки схопити бумазейного песика з ґудзиками замість очей. Але на нього зненацька налетів Артемон, повалив, вихопив песика і помчав з ним притьмом до намету, де за
лаштунками для голодних акторів парувала гаряча бараняча юшка з часником.
Карабас-Барабас так і лишився сидіти в калюжі під дощем.


Rate article
Поделитесь с друзьями
kolobook.org
Залишити відповідь